Не можна відкрити Інтернет, щоб не прочитати про наступний кінець світу. Переживши черговий день Апокаліпсису, згадала раннє дитинство.
Дощ зі снігом вкривав жінок, що стояли у черзі за хлібом. Всі мовчали, ніби слова змерзли у їхньому роті. Я ховаюсь за бабусю, але сніг з дощем дошкуляє, ноги геть зовсім замерзли, зуби починають цокотіти від холоду.
- Бабусю, йдемо додому, - вже вкотре прошу, - холодно.
Бабця бере мої руки у свої долоні та починає їх розтирати. ЇЇ руки теж холодні, вона також змерзла, кінчик носа почервонів, губи посиніли. І вже я хукаю на її руки, щоб зігріти.
Нарешті хліб привезли, людей запустили до магазину. В одні руки – одну хлібину. Тримаю її в руках, вона важка та холодна. Йдемо додому, холодний дощ зі снігом заліплює наші обличчя, робить схожими на снігових баб.
Бабця розпалює грубку. Вогонь лиже дрова, хата швидко зігрівається. Ми сідаємо пити духмяний чай з гілочок вишень, смородини та малини.
Бабця відрізає шматочок хліба та дає мені. Дивлюся на сіро-жовтий шматок, що пахне кислим і поки бабця не бачить, ліплю з нього коника.
- Це ж хліб, він святий, не можна так. Бабця журливо хитає головою, йде до грубки, бере полотняного мішечка, достає печиво.
- Їж, це з Росії прислали.
- Бабусю, а чому у нас не продають печива, чому на Україні його нема, а тітонька з Росії прислала цілу посилку?
Бабця зітхає та тихо каже:
- Така влада. Хрущ править. Але це не біда. Бачиш, у нас і картопелька, і бурячки, і морква, і гарбузи є. Ти ж вмієш берегти секрети? Про це не можна розповідати, бо буде біда. Бабця пригортає мою голівку, її добрі руки пестять волосся.
- Ото перед війною таке лихо було, що й зараз як присниться, то цілий день їсти хочу. Був страшний голод. Приходили до хати солдати, забирали все, що було, до останньої картоплини. Багато людей тоді вимерло, дуже багато, особливо діточок..
Мені страшно слухати про голод.
- Бабцю, а коли у нас на Україні жити буде добре?
- Коли? Вона сідає біля грубки, я примощуюсь на ослінчику біля її ніг.
- Давно то було, забрали дідуся на війну. Живий він, чи ні, не мала звістки. Зібралась я з сусідкою своєю Горпиною та й пішла на старий хутір до сліпого діда. Йдемо через ліс, пташки співають, хороше так, тепло. Ніби й не має війни.
- Почекай, каже Горпина, та йде за кущі.
Приходимо на хутір. Стара хата ніби вросла у землю. Солом’яна стріха поросла мохом. З хати виходить заплакана жінка.
- Вбили, - каже і сльози заливають її обличчя. Горпина скривлюється :
- Як і мені старий таку звістку дасть, то не дам йому хліба, хай забере те, що під кущем залишила.
Ми заходимо в хату. Біля столу на лаві сидить старий дід. Великі кошлаті брови, що майже закривають зіниці, великий крючкуватий ніс роблять його схожим на пугача.
Так лячно, а раптом скаже, що вже не повернеться ніколи мій Василь? Я дивлюсь на Горпину та виштовхую її наперед. Вона також боїться. Але все ж таки питає:
- Як там мій Петро?
Дід розкриває чорну книжку, водить по ній руками, насуплюється, його чоло вкривається великими зморшками і він громовий голосом каже:
- Безсоромна, йди та бери сама те, що залишила під кущем. Геть звідси, - кричить він.
Горпина прожогом вилітає з хати. Кошик випадає з моїх рук. Яйця падають долу та б’ються. Навшпиньки прямую до дверей.
- Стій, - каже дід, - прибери з долу. Ти чого трясешся? Живий твій чоловік, має легке поранення, повернеться живим. Ще й донечка у Вас народиться після війни. Радість хвилею заповнює тіло й я питаю.:
- Дідусю, - кажу, - а коли на Україні люди добре жити будуть?
- Коли? - дід знову водить по книзі руками, зморшки на його обличчі розгладжуються, - коли на Україні буде правити жінка з золотою косою, та ми не доживемо до цього.
- А чи буде кінець світу? , - питаю.
- Дід, не дивлячись у книгу, хитаючи головою, - буде, -каже, - буде. Коли світ заснує павутинням, а правити буде китаєць, от тоді світу й кінець.
Скільки років минуло з тої пори, сама вже давно бабця. Сидячи в мережі павутиння Інтернету, з острахом розумію, що Китай уже рветься у світові лідери.
Чи доживу до того часу, коли Україною буде правити жінка з золотою косою?.
27.10.2011 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349254
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.07.2012
автор: Раїса Кириченко