(Мій перший прозовий твір романтично-ліричного характеру,написаний у віці 16 років, до цього були- вірші, записи у щоденник, нотатки, списані аркуші, але ще не лірична проза, (2006р))
І вкотре на письмовому столі ледь миготить настільна лампа. За вікном невблаганно світять зорі, у пошуках леткої миттєвості зимової ночі. В кімнаті пахне мандаринками, увіковічнюючи спогади і навіюючи ностальгію...
А чи знаєш Ти, що за вікном зима малює казку? Що та казка так щиро вривається в мої думки, віддзеркалює душу, даруючи клаптик незимових почуттів... І щоднини шукаю ту казку по неозорих степах, білосніжних долинах, неосяжних лісах... І жити я не можу без цієї казки, і дихати не можу без холодних поцілунків вітру...
А чи знаєш Ти, що живу отим подихом віддаленого відлуння осені, що ще недавно шемрала під ногами, а зараз заховалася за ослінням суворої зими?..
А чи знаєш Ти, які смарагдові мрії має нічний небосхил? Про що розповідають зорі на темній палітрі нічного неба?..
А чи знаєш Ти?..
Як багато хотіла б я Тобі розповісти, поділитися зимовою прохолодою темних ночей, подарувати отой запах мандаринок у моїй кімнаті, усі мрії зліпити в сніжку і поцілити у Твою таку дитячу і наївну душу...
...Ще не пише вітер засніжених освідчень у коханні, і нічний туман ще не ствоює свою, зрозумілу тільки йому, поезію. Ледь чутно підкрадається сон, а думки так і линуть, немов незакінчені мелодії нічної тиші. І чистий аркуш паперу, наче пломеніючий напій розради, дає нові сили відчайдушно писати мій незаадресований лист...
Ні! Не ревнуй мене до них! Це лише мій маленький світ в океані фантазії, що солоною сльозою зривається з моєї щоки. Ти не думай, що я плачу, просто це наївне дівоче серце шукає крихту щастя у цьому листі, таку потрібну, щоб загоїти рани.
Пробачай мені оті вірші, листи, за смуток, що не повинен прорости болем, за нестримну ніжність, яка не повинна Тобі заважати...цілувати іншу. За відвертість, наче білий сніг, що так тане від нестримного бажання. Пробачай мою силу і стриманість, бо боюсь, що колись ці почуття розіб’ються об скелю неясності та незрозумілості...
А ще... Пробачай мені, коли від хвилювання опускаю очі при нашій зустрічі. Коли червонію від ненаситного страху роздумів, а від перехопленого погляду ховаюсь у свій світ... Це душа моя скаладає свій тяжкий іспит, залишаючи на моєму обличчі бурю емоцій і шквал почуттів. Ти просто посміхнись, і я, хоч із тривогою у серці, посміхнусь Тобі у відповідь. Просто зазирни у мої темно-карі очі, і вони скажуть Тобі без слів так багато...
Знаєш, я й не помітила, як годинник пробив за північ.Так безжально поспішає час, спалюючи бездимною пожежею усі слова та вчинки... Мабуть, Ти спиш, усміхнений й щасливий... А я тихенько навшпиньках думками підійду до тебе, дотиком долонь торкнусь Твоїх повік, подихом губ поцілую Твоє чоло і...зникну. Не шукай моїх слідів чи запаху моїх парфумів,- не знайдеш. Не шукай доказів моєї любові,- їх занадто багато, щоб Ти їх усіх позбирав. Будь щасливим, а я просто буду жити серцем. Ти також живи і цінуй кожну неповторну мить твоєї юності. А коли одного дня Тобі буде сумно- згадай мою ямку на правій щоці. А коли буде холодно- зігрійся моїми посмішками, які завжди присвячені Тобі.
Знаю, тобі нелегко. Отож, я не буду набридати моїми надокучливими листами, не залишатиму непояснених запитань під Твоїм вікном. Просто ця зимова казка не про нас з Тобою.
Не вривайся вітром в мої думки, не приходь мені в снах, не залишай нерозгаданих таємниць в моїх мріях, не даруй мені жодної надії в моїх бажаннях і не запалюй своїм поглядом свічку любові в моєму серці. Відпусти мене. Я полечу сполоханою пташиною у теплі краї, про Тебе не згадуватиму, лише зрідка писатиму свої незаадресовані листи...
P.S. Так багато слів написано пером, а так мало світу, так моло вічності, щоб просто сказати Тобі три слова...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352724
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.07.2012
автор: Весняна Осінь