Цього літа для України важлива дата – 21 рік незалежності, повноліття за всіма нормами. Який довгий шлях подолав народ здобуваючи її. Починаючи розпадом Галицько-Волинського князівства у середині ХІV століття і аж до 1991 року йшла ця боротьба. Під крики голодуючих студентів у жовтні 1990 мала б зародитися нова свідомість вільного народу. Першого грудня 1991 українці сказали «Так» незалежності і світ нас підтримав. Не все так просто як ми звикли думати, боротьба триває і досі.
Щоб не від кого не бути залежним – треба кожен день відстоювати це, але, нажаль, це роблять не всі. Що робити українцям коли навіть їхня влада не має національної свідомості, хіба вони заслуговують на президента для якого українська мова – це майже екзотика? І ця людина представляє нас на світовій арені. Складається враження що йдеться мова про національну меншину сусідньої держави, з якою чомусь дуже треба знайти спільну мову. Та мову вони уже знайшли, але свою стабільно втрачають. Лише 5 – 10 відсотків населення спілкується державною мовою та і ті через те, що ці знання дають їм хліб. Де сьогоднішні співці національних інтересів? Заховалися десь далеко за лаштунками безладу та байдужості. А в нас говорять тільки про покращення життєвого рівня, так і до комунізму не далеко, але для простих людей він ніколи не настане: сліпі, глухі, німі – вони тільки відчувають свою зайвість та меншовартість перед тими, хто підтримує філософію гасла: «Гроші вирішують все». А що можуть вирішити якісь папірці перед відсутністю розуму, любові, поваги, пошани і не важливо червоний чи зелений, чи ще інший їхній колір. Я погоджуюсь що вони допоможуть це приховати, але самого себе не обдуриш, але для чого дурити, якщо у таких людей голос совісті не лише не шепоче, а вже спить летаргійним сном і мало надії на пробудження. Ми чужі у себе вдома. Від чого ж ми незалежні 21 рік?
Нам створили умови, але ми, нажаль, ними не користуємося, напевно, втомилися боротися. Треба не критикувати на лавці з насінням соняшника всю дійсність, а почати займатися собою. Звісно, не всі здатні здобути правову освіту і в змозі слідкувати за тим що подають з екрану телевізора, щедро приправленим макаронними виробами. Ось така кухня життя сьогоденної України. Що робити і хто винен? Відповідь проста: ми і наша байдужість. Вільна людина не живе за принципом «моя хата з краю», а дбає про добробут рідних і близьких і прагне до того щоб допомогти ще багатьом, навіть незнайомцям. Наша сила в дружбі, життя для своєї користі – егоїзм. Закликаю вас зібрати до купи свою національну свідомість і не ховати її та нарешті вирішити що з нею робити. Один у полі воїн, якщо згуртує інших навколо себе. Повір у свої сили. Ти - уже не гвинтик у машині неіснуючого комунізму. Ти - особистість, то і поводь себе як особистість. Наша мета – наше майбутнє і без тебе ми його не побачимо.
Коли я хотіла прочитати цей твір на поетичному вечорі, то мене "зацитькали", розкритикували ще зверху з точки зору всяких там літературних тонкощів, мов не провокуй сама знаєш кого і не підставляй інших. Так цей твір пролежав рік, поки я не змінила "20" на "21" і не дописала кілька фраз. Мої знайомі ніколи, мабуть, цього не прочитають. Тож залишаю це есе-звернення для тих, кому просто вистачить терпіння його дочитати. Дякую за увагу, панове патріоти!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353728
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.07.2012
автор: Лілея Лозова