Був квiтень. Чарiвний! Чудовий!
Бринiли струмки, щебетали птахи.
Зеленi ялицi й бiлявi дiброви
Зчорнiли в той день на довгi роки.
Блакитними плямами небо
Мiж бiлих хмаринок було,
Воно всiх манило до себе
І настрiй весняний несло.
Та ось, двадцять шостого квiтня
Краса ця пропала навiк.
Та гарна природа привiтна
Десь зникла i вирвався крик.
І крик той лунав над ланами
В далекi та близькi краї:
,,Реактор четвертий зiрвався над нами
В Чорнобильськiй славнiй землi”
,,Що сталось?’ — питали всi люди,
,,Що буде?” — цiкавились всi.
Невже ж на землi цiй життя вже не буде?
Чи люди всмiхнуться веснi?
І плач покотився землею,
Де грали струмки, достигали хлiба,
Прощалися люди з землею своєю,
Життя їх уносила чорна бiда.
О, скiльки людей повмирало,
А скiльки зосталось калiк,
Людинi було всього мало
І атомний винайшла свiт.
І що вона має вiд нього?
Багато хвороб i смертей.
Не знала людина простого,
Вбиваючи, власних дiтей.
Тому люди знаймо i вiрьмо,
З природою краще дружити.
Тому намагаймося й вмiймо
У злагодi з нею всi жити.
Бо дiтям своїм ми повиннi
Не чорнi руїни лишити.
А в кожнiй годинi i днинi
Їм шлях у життi освiтити.
© Віра Дутчак, 2003 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354921
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 03.08.2012
автор: Віра Дутчак