Ранкове літнє повітря ніжно струменіло у відкрите вікно палати. Але Марина, не раділа його життєдайності, а пригнічено, вткнувшись в подушку, сумувала.
Поринула у спогади. Така ж палата, тільки у пологовому будинку, прийняла породіллю. Проте через деякий час надія на материнство розвіялась. Недоля, мабуть, з нею. Усе повторилося знову. Виношувала з такою обережністю дитину і знову залишилася тільки пам'ять. А ще остаточний вирок — ніколи не буде матір'ю — вбив її мрію. Уже п'ятий рік минав після спеціального лікування, і все безрезультатно. Сім'я розпадалася. Юрій усе рідше просив народити дитину. Інколи Марині здавалося, що він більше не повернеться. Сповнена гіркотою самотності, завела одного разу розмову про всиновлення. Але різке заперечення, що він ще може мати власну дитину, чужої не прийме ніколи, назавжди поклало край розмові. Марина любила Юрія і тому мовчки терпіла приниження. Змінили квартиру, щоб не бачити співчутливих поглядів сусідів. Але від себе не втечеш...
Жінки готувалися до годування немовлят. Марині в такі хвилини щеміло серце. Добре, що не затримаюся надовго. Після огляду лікар вирішить про виписку.
Нарешті, обхід.
— Ну що ж, завтра випишу вас.
— Дякую, лікарю, — ледь посміхнулася Марина.— А, може, ще сьогодні, — попросила тихо.
— Ні, ми і так поспішаємо. Завтра, завтра і без заперечень.
Марина зрозуміла, що розмова закінчена. Відвернулася до вікна. Дітей забрали, і жінки весело защебетали. Наймолодша вийшла, жінки зашепотіли. Мимоволі прислухалась і Марина, ніби знала, що почує щось важливе. Йшла мова про породіллю, яка щойно вийшла з палати.
— Знову її викликали лікарі, просили подумати.
- А вона категорично відмовилася. Відмовляється від дитини.
- Може це неправда, хіба можна залишити Таку крихітку? -шепотілися між собою жінки.
Марина задумалась. Мені б таку дитинку... Боже, може ти посилаєш її для мене? Допоможи мені, вік дякуватиму і доглядатиму її, як рідну. Треба поговорити з дівчиною, здається її звати Леся. І Марина зважилася: зараз або ніколи:
— Лесю, ти не передумала залишати дівчинку, — кинула і злякалася. Дівча, хвилину тому веселе, стрепенулося і якось недобре глянуло на Марину:
— Якщо і ви знаєте - хороша таємниця, — гордовито кинула, не засоромившись. — Тільки не вмовляйте мене ще й ви. Я її навіть не люблю і нічого слухати не хочу. Вирішила остаточно.
— Почекай, Лесю! Вислухай, — благала Марина. — Забери дитину. Я тобі допоможу.
— Ні. Батька дитини, я не знайшла. А повернутися з нею додому не можу. Навіщо вам мій клопіт? Якщо хочете, заберіть її собі, — спересердя кинула Леся.
— Я й хотіла те6е про це просити. Але добре подумай, чи не шкодуватимеш про цей вчинок. Поживеш у мене і тоді вирішимо. Чоловік у відрядженні ще тиждень. Часу досить усе зважити.
...Марину виписали першою, вийшла з пологового будинку, перейшла вулицю, присіла у скверику. Чекала.
До будинку під'їжджали машини, виходили щасливі батьки з немовлятами, тулили їх до грудей. Поміж них промайнула знайома постать - Леся!
— Лесю, я тут, - голосно гукнула Марина, рвучко підхопившись. — Йди сюди.
Дівчина обережно перейшла дорогу, підійшла і мовчки сіла на лавочку.
— Вирішила в останню мить, — кинула Леся. — А зараз, мабуть, шкодую. Нічого, хай буде по-вашому. Принаймні, знатиму, де дитина. Забирайте швидше, поки не передумала. В мене тільки одна умова: хочу знати вашу адресу і прізвище. Ні, не для того, щоб забрати, просто, може, колись її побачити. Може...
— Лесю, — благала Марина, — не поспішай, я дуже хочу, щоб у мене була дитина, але ти її мати.
— Ви, я бачу, уже її любите. Дайте свій паспорт, я запишу адресу. І ще я хочу назвати її сама, можна?
— Звичайно, вона ж твоя, схилилася над дитиною Марина.
— Не дивуйтесь імені. Юніна, Юна, Юнка, Саме Юнкою називав мене коханий. Так і запишіть. З таким іменем я віднайду її скрізь.
— Добре. Але все ж у тебе є тиждень на роздуми. Я чекатиму тільки тиждень, — твердо промовила до Лесі Марина. — Думай, Лесю.
— Отже, я не помилилась, залишаючи її вам. Завтра їду додому. І так довго "на заробітках". А батько Юни живе десь тут, не встигла його знайти, почалися пологи. А іншої адреси не знаю. Отже, прощавайте, поки що.
Дитя заворушилося більш вимогливо. Марина глянула на Лесю:
— Може погодуєш?
— Ні. Більше в руки її не візьму, — схопилася з лавки, і за хвилину поспішила вглиб скверу.
Марина зупинила таксі, їхала додому стомлена і щаслива. Добре, що Юрія немає вдома, розберуся з думками, приготуюсь до зустрічі. Занести дитину допоміг водій. Попросила — не самій же повертатися з пологового будинку. Ввійшла до квартири і усміхнулася. Яке буде завтра? А перед очима — маленьке дівчатко, її щастя і спокута.
Згадала, як пережила перший тиждень. А він пролетів у тривозі і клопотах про дитину. Серце тріпотіло від кожного звуку за дверима. Здавалося, що то Олеся передумала і повертається за донечкою. А її не було. Заходили сусіди, знайомі, друзі, радо вітали її. "Нарешті дочекалася", — посміхалася найближча подруга. А Марина не сяяла від щастя, а відвертала стомлений чеканням погляд і насторожено прислухалася до навколишнього світу. Не могла навіть їй розповісти таємницю. Боялася радіти такому дарунку, який, можливо, потрібно буде колись віддавати. Тиждень пройшов. Стало ще страшніше. Таємниця залишилася з нею і потрібно було готуватися до зустрічі з Юрієм.
Дзвінко защебетав дзвінок над дверима. На порозі стояв з букетом квітів Юрій. Йому вже повідомили сусіди новину.
— Маринко, невже у нас є донечка? Ще не пора була, — одночасно радісно і стурбовано галасував щасливий чоловік. А Марина, сховавши обличчя у букет, усе більше червоніла. Сором пік її всю, до останку. Це була мить, коли хотіла розповісти правду. А зупинили її слова Юрія:
— Дивись, вона схожа на мене. Донечко, ти моє продовження. Така ж білявенька, з ясними очима. Маринко, я такий щасливий. Буду дуже її любити. І тебе, адже це твій подарунок, — кружляв з дитиною по кімнаті. А Марина дивилася на них, забувши навіть попередити, щоб був обережніший з дитиною. "Як схожа? На кого схожа?", — хотілося крикнути Юрію. А вона мовчала. Нагаласувавшись коло дитини, помітив, нарешті, її мовчанку.
— Чому ти мовчиш, хіба не рада, що донька на мене схожа. Ображаєшся, так? — посміхався, обіймаючи за плечі дружину, Юрій.
— Просто, я стомилася сама з дитиною. Але тепер є ти, і' мені буде легше, — відповіла і відвела погляд.
Якби в ту мить хто заглянув у її душу. Сором до болю в серці принижував жінку. Щоб витримати, схопивши пелюшки, вийшла з кімнати.
Щастя таки поселилось в їхній оселі. Радість Юрія, ніжне ставлення до Марини і дитини, веселий щебет дочки заполонили все навколо. Марина відчула себе щасливою. Плакати дитині не давала, бігала до маленької, тулила до грудей. І саме цей дотик з кожним днем збільшував і так величезну любов матері до дитини. Матері. Мами... Так, це слово все частіше звучало в їхньому домі. Тягарем на душі лежала тільки таємниця, якою марила в снах жінка.
А дівчинка зростала. Весела, білявенька, ясноока, вона дійсно ставала все більше схожою на батька. Марина дякувала Богові за ласку і щоденно відганяла думки про те, що дитина нерідна.
Вмовила Юрія переїхати в інший район міста, пояснивши, що дитині потрібна власна кімната. А сама знала, що це втеча. І прізвище в дитини Юрине, а не її дівоче, яке залишила Марина при одруженні за давньою сімейною традицією. Вона шалено рвала всі кінці таємниці і картате себе за це щоденно. Але від себе не втечеш. Таємниця зростала разом із дочкою, нагадуючи щоденно про себе
Юна пішла до школи, почала відвідувати художню студію. Малювала дуже добре. І це теж подобалося Юрію, який колись любив малювати.
Ішли роки, життя налагоджувалося. Марина все рідше нівечила себе гіркими роздумами. Але далеко в душі, все ж таки жив страх зустрічі з Лесею...
Провела поглядом по палаті. Спокій і смуток навколо. А у серці тривога — як і того дня який приготував несподівану зустріч.
...Довго дзеленькав телефон, ніхто не підходив. Вона теж тоді не хотіла підходити до телефону, що настирливо теленькав. Не могла. Руки були в тісті, замішувала пироги для родини. Та дзвінок вперто кликав і Марина, наспіх витерши руки, взяла слухавку.
- Марина?
- Так це я. Слухаю.
— Я Леся, пам'ятаєте мене?
Марина затерпла. Стільки готувалась в думках до такої зустрічі, бо не вірилось у остаточну втечу, а опанувати себе, не змогла.
- Ви мене чуєте? я хотіла б зустрітися, — скрипіла трубка голосом з давнини.
- Що? Зустрітися?— прошепотіла Марина. А вголос пролепетала:
- Навіщо, Лесю?
- Я вас довго шукала, дуже довго. Хочу побачити Юну. Якщо побачу, нічого їй не розкажу, — вимагала Леся.
- Де ж ми зустрінемося?
— Я від вас недалеко, вже, нарешті знаю адресу і прізвище, можу зайти.
— Ні, ні! — полепетала Марина. — Я не готова розмовляти в квартирі. Давай біля зупинки, поряд, в кафе.
— Я чекаю, — кинула в трубку Леся.
Марина відставила тісто (так тоді пирогів і не було) і почала механічно збиратися на зустріч. Кілька разів взувалася і одягалася, повертаючись від порога, ходила по кімнатах, ніби шукаючи якогось захисту. Нарешті, вийшла з дому. Дороги не бачила, в скронях стукотіло, наче молотком: "Що вона скаже Юрію, як відкриє таємницю, якщо Леся захоче забрати дитину? Це крах її життя. Без Юни їй не жити".
Зайшла в кафе, повела очима. За столиком сиділа постаріла, стомлена жінка. Леся! Чому виглядає такою постарілою?
— Добрий день, Лесю, — стиха промовила, забувши, що віталися по телефону. Присіла.
— Добрий? Я б так хотіла, щоб він був добрий для нас обох.
— Я слухаю тебе, Лесю, — сказала.
—-Як доня, Юна, — запитала Леся.
— Гарна, добра, вже виросла. Майже випускниця.
— Я її бачила здалеку, не хотіла хвилювати. Тому і попросила про зустріч. Хочу побачити ближче, познайомитись.
— Але як? Що я скажу Юні? Хто ти така? — захвилювалася Марина.
— Я подумала. Родичка, яка заїхала погостити, — попросила Леся.
— Ти хочеш в нас жити? Ні, не можна. А як не витримаєш, признаєшся. Це ж не просто, — заперечила.
— Якщо дозволиш ближче познайомитись, не скажу, обіцяю.
— А як же я переживу ці дні? Лесю, не тривож душі. Вона і так вже спопеліла вся.
— Марино, можна я так буду тебе називати, адже ж родичка? — запитально глянула Леся і продовжила.
— Знаю, що сама зрадила свою дитину. Знаю, що не маю прощення. Але за ту радість, яку ти мала від дитини, дозволь її побачити. Я мушу. Це дуже потрібно для мене, повір. Життя не вдалося, я самотня.
— Лесю, ти ж сама вибрала свою дорогу.
— Не будемо про мої помилки, їх занадто багато в моєму житті. Я хвора, думаю, це ти помітила з мого вигляду. Тому виконай моє останнє прохання. Познайом з дочкою, так, щоб вона полюбила мене. Це єдине, що може мене втішити.
— Це дійсно так, Лесю, ти не видумуєш свою хворобу, аби розчулити мене? Ти все обдумала, і це твоє рішення? — допитувалась.
— Так, повір мені, як я колись повірила тобі.
— Тоді дозволь хоч підготуватися, повідомити своїх про твій приїзд. І, взагалі, якщо ти родичка, я ж повинна щось про тебе знати.
— Залиш це мені. Скажеш, мало спілкувалися і давно не бачились. Я проїздом, просто вирішила у вас зупинитись.
— Коли ти хочеш зустрітися?
— Завтра, хвороба часу не дає.
Додому повернулася з твердим рішенням.
- Завтра приїжджає на кілька днів родичка. Дуже близька, і тому зустріти її треба сердечно, щиро.
Юрій і Юна новину зустріли радісно. Давно в них не було гостей, та й мама чомусь не любила гостини. Дівчина усе розпитувала: хто, звідки. Та Марина відмахнулася.
- Завтра, усе завтра. Гостя сама про все розповість.
— Мамусю, давай спечемо наш улюблений торт і влаштуємо родинне свято.
Жінка стрепенулася. Відчула дитяча душа, що справді її родина буде найближча. В серці боляче запекло.
— Добре, доню. На завтра приготуємо все найкраще. Я дуже поважаю гостю. І буду рада, якщо вона і тобі сподобається.
Торт уже посміхався на столі рожевими боками, Юна мирно сопіла в своїй кімнаті, Юрій пробував поговорити про неждану родичку, але Марина сторонилася, старалася відгородитися від усього хатньою роботою. Душа боліла, думки губилися, серце тривожилось. Вона ніколи не забуде того чекання. Хвилина сну приносила жахи, в яких усе шукала схованку для Юни.
Ранок заглянув у вікно крапельками дощу, постукавши тихенько, розбудив і затих. День починався. А яким він буде сьогодні? Розбудила Юрія. Чоловік спросоння сказав.
— Дійсно вона така важлива гостя; якщо ти так хвилюєшся. Йди, Марино, ми все приготуємо до кави.
День світлішав. Від дощу не залишилося й сліду. Літо горіло в ясноокому промінні, поступаючись барвам осені. Та Марина не помічала краси природи. Старалась заспокоїтися. Нічого страшного для сім'ї немає. Хоче жінка побачити колись залишену дитину. Шкода Лесі. Можливо, все обійдеться. Надія завжди з людиною. А якщо Леся все розповість Юні. Я не заслуговую на таку невдячність. Адже виховала її дитину в добрі і любові, Дівчина вже майже випускниця. І став найріднішою дитиною у світі цей маленький клубочок, який колись принесла додому.
Лесю побачила здалеку. Махнула рукою, запрошуючи підійти. Жінка підійшла якось невпевнено, тихо привіталася.
— Може передумала, Лесю? Не повторюй ще однієї помилки, не відбирай щасливого дитинства у своєї дочки,— спробувала відрадити її від наступного нерозсудливого вчинку Марина.
— Ні, Марино, навпаки, я її хочу виправити. Правда, запізно. Ходімо, я готувалася до зустрічі всю ніч. Допоможи мені не розплакатися.
- Лесю, ти ж обіцяла. Витримай, щастя нашої дочки варте цього.
- Буду дуже старатися, щоб не завдати вам болю.
Йшли мовчки, кожен думав про своє. Марина подзвонила у двері, хоч і мала власний ключ. Так вона попередила, що йде з гостею.
Двері відчинив Юрій. Марина пропустила гостю, представивши її чоловікові. Якби вона ввійшла першою, то побачила б як остовпів Юрій, пополотніла Леся. Але Марина, доручивши Юрію роздягати гостю, поспішила до Юни, яка вже вибігала зі своєї кімнати для знайомства. Представила дочку гості. Юна посміхнулась і привітно глянула на Лесю.
— Зараз будемо пити каву, — старалась розрядити напругу Марина. —Юро, запрошуй гостю,
— Маринко, без мене. Поки ти ходила — зателефонували, викликають, терміново на роботу, - швидко проказав Юрій, поспішно одягаючись. Не встигла заперечити, як двері за Юрієм гримнули.
- Завжди у нього справи. Будемо втрьох. А то мені теж скоро збиратися. Залишу тобі Юну, щоб розважила, показала найкращі краєвиди нашого міста. Це, звичайно, якщо ти не втомилася. — Говорила, аби не мовчати, а в самої щеміло серце. — Донечко, залишаю гостю на тебе. Відпочивайте, я постараюсь прийти на обід. І татові зателефоную, щоб теж прийшов.
- Йди спокійно. Потім поговоримо, - метушливо відповіла Леся.
На роботі не сиділося. Зателефонувала Юрію. Їй сказали, що він відпросився за сімейними обставинами.
Дивно, про це вони не домовлялися. Ну і добре, не буде гості одиноко. І собі заспішила додому. Двері відчинила своїм ключем. "А раптом гостя заснула”, - подумалось. Ні, з кухні доносилися голоси – не Юни, а Юрія і Лесі. Прислухалась і... остовпіла.
- Лесю я тебе прошу, їдь. Я не знав, що це моя дитина. Змінити вже нічого не можна. Юна в хороших руках. Якщо Марина мовчала про дитину стільки літ, то це заради Юни і нашої сім’ї...
Це були останні слова, які чула Марина. Схопивши одяг, вибігла з квартири.
Юрій, батько Юни, справжній батько... Ми виховуємо його ж дитину. Бігла, не озираючись, шалено стукотіло серце, від спантеличених думок боліла голова. Я, заради Юрія, заради їхнього кохання не жила, а горіла в пекучій таємниці, боячись ненароком проговоритись.
Чомусь опинилася на лавочці у скверику, в тому самому, де колись пригорнула випрошену дитину до грудей, навіки пригорнула, дала клятву виховати її і завжди мати за свою. А тепер каралася. Пам’ятає, як хтось допитувався, що знею. Відповісти вже не могла. Хіба розкажеш комусь про нестерпний біль, який полоснув, неначе ножем, зраджене серце. Біль спопелив її всю і вона мовчала. Хтось викликав швидку допомогу, яка забрала заціпенілу жінку.
Лежить тепер в лікарні, здається, позаду залишився психічний стрес, але Марину поглинула депресія, яка з'їдає жінку. До всього: до сім'ї, до життя.
Додому не повернуся, зайва. Сім'я повністю в зборі, хай живуть.Цими словами закреслила бажання жити.
Сказала, що нікого з рідних в місті не має, тому ніхто відвідуванням не заважав.
Це насторожувало лікарів і вони просили когось все-таки повідомити. "Для лікування потрібні ліки, хороші ліки", — твердили щоранку. Але Марина заперечувала: "Відлежуся кілька днів і додому." А сама думала. До якого дому?. Все так заплуталося у житті — відплатою стала втрата найдорожчих людей. Безповоротна втрата. Так думалося...
День розпрощався із ранком і заглядав у вікно ніжною прозолотою осені. Марина задивилася на осінній сад. Смуток пожовтілого листя довершував незбагненну його красу.
Прилягла, заплющила очі і знову поринула у спогади.
— Мамо, ти не спиш,— прошепотіла нахилившись до Марини, Юна. Жінка стрепенулася. Біля ліжка з квітами стояли Юрій та Юна.
—Тільки не хвилюйся, все нормально. Ми, нарешті, тебе знайшли,— щебетала дочка.
Марина закусила губу, щоб не розплакатися. Нормально? Вже ніколи не буде нормально.
— Мамусю, тьотя Леся поїхала, її провів тато, тільки вона чомусь так плакала. А мені залишила подарунок. Ось, дивись! Сережки на згадку. Просила носити завжди.
— Ти не стомлюй, Юно, маму. Потім все розкажемо. А зараз їй потрібний спокій і лікування. Я говорив з лікарями,— до Марини дагідно промовляв Юрій, а Юна чмокнула Марину в щоку:
— До завтра, матусю. Як добре, що ти в нас є.
Юрій теж нахилився до Марини.
— Бережи себе, видужуй. Ти нам дуже потрібна. І тихенько додав: — Якщо можеш, прости за мій гріх.
Вже давно тиха година, притихли у сні хворі, а Марина плаче. Сльози виливаються десь з глибини душі, звільняючи жінку від спопеляючого болю, що носився роками і вразив так несподівано.
Можливо, колись вона розповість Юні історію її народження. Але це згодом. А зараз якнайшвидше слід набратися сил, щоб продовжити дбати про свою сім'ю... і Лесю, їй сьогодні найважче.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355404
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.08.2012
автор: Тетяна Луківська