Так кохати не вміють ні люди, ні боги:
Щоб тягнуло ночами лiтати нестримно.
Тільки птахи без страху та перестороги
Поринають у небо, окриленi вітром.
Повний місяць сріблить ніжним променем пір’я,
Знизу чується стогін – на морi негода.
Де-не-де виглядають крізь хмари сузір’я,
Наче вказують шлях, де є справжня свобода.
Я мандрую, як ворон, в небесній пустелі,
Сильним крилам до ранку немає зупину.
Та здається, що небо низьке, наче стеля.
Я без білої чайки, мов в клітці, загину.
оригинал:
Виктор Клепиков "Птицы"
Так любить не умеют ни люди, ни боги:
И безудержно и безотчетно при этом.
Только птицы, должно быть, подобное могут,
Окрыленные волей, гонимые ветром.
Лишь они, - там где воздух потоками в перья...
Там, где россыпи звезд отражаются в водах, -
Бесконечно далекие от лицемерья,
Знают лучше других, что такое свобода.
Я ведь тоже, как странник в небесной пустыне,
В дАли темные впЕрил не гаснущий взор мой.
Ведь сегодня нужна не свобода, а ты мне...
Черным вороном чахну без чайки озерной.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356063
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.08.2012
автор: Ева Зиг