…подруга…

Чому  ж  так  хочу  просто  помовчати?
Закрити  очі  і  в  думках  втекти  кудись.
І  невимовну  тишу  у  душі  здолати.
Так  боляче,  мабуть,  ніхто  ще  не  моливсь.

І  плаче,  стогне  та  кричить  душа  моя,
Немов  кришталь  розбилась  на  мільйон  кусків.
Нехотячи  самотньою  зосталась  я
Й  закрилась  у  собі  на  тисячу  замків.

А  ще  колись  була  весела  і  щаслива,
Бо  думала,  що  долю  вже  зустріла  я,
Але,  як  виявилось,  подруга  зрадлива
Запевнила  мене,  що  доля  не  моя.

Я  їй  повірила.  Бо  так  годиться.
Бо  подруга  повинна  бути  щира  і  права.
Вона  ж  зі  мною  плаче,  веселиться
І  безкорисливо  бажає  лиш  добра.

Але  завжди  буває  виняток  із  правил.
Так  і  вона,  хоча  й  мені  у  вірності  клялась,
Та  за  спиною  тихо  моє  щастя  обкрадала,
Допоки  в  боротьбі  я  повністю  здалась.

Прожили  вони  двоє  п'ятдесят  із  гаком  літ,
Мабуть  до  сивини  у  скронях,  разом  і  щасливо.
Точно  не  знаю.  Це  лиш  здогадок  п'янкий  політ.
Порвалась  почуттів  струна,  бо  зрад  багато  надивилась.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357454
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.08.2012
автор: Віра Голиш