Чому ж так хочу просто помовчати?
Закрити очі і в думках втекти кудись.
І невимовну тишу у душі здолати.
Так боляче, мабуть, ніхто ще не моливсь.
І плаче, стогне та кричить душа моя,
Немов кришталь розбилась на мільйон кусків.
Нехотячи самотньою зосталась я
Й закрилась у собі на тисячу замків.
А ще колись була весела і щаслива,
Бо думала, що долю вже зустріла я,
Але, як виявилось, подруга зрадлива
Запевнила мене, що доля не моя.
Я їй повірила. Бо так годиться.
Бо подруга повинна бути щира і права.
Вона ж зі мною плаче, веселиться
І безкорисливо бажає лиш добра.
Але завжди буває виняток із правил.
Так і вона, хоча й мені у вірності клялась,
Та за спиною тихо моє щастя обкрадала,
Допоки в боротьбі я повністю здалась.
Прожили вони двоє п'ятдесят із гаком літ,
Мабуть до сивини у скронях, разом і щасливо.
Точно не знаю. Це лиш здогадок п'янкий політ.
Порвалась почуттів струна, бо зрад багато надивилась.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357454
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.08.2012
автор: Віра Голиш