Спостерігаю за Арсеном, як він радіє, коли бачить інших дітей (а частенько – і дорослих, які усміхаються до нього), як хоче помацати їх, притулитися до них – і приходить думка: виявляється, любов до ближнього, до подібного собі є у нас від найперших наших днів. (Мама каже, що у його віці і я була такою...) Ця любов не з”являється колись потім, тому що священик у церкві так нас навчив – вона закладена у нас Господом від самого початку.
Але куди ж вона дівається пізніше, коли підростаємо? Чому зникає? Чому безумовне почуття приязні до кожного собі подібного натомість поступається місцем егоїстичному почуттю ласки й любові в першу чергу до того, хто любить і симпатизує нам, або навіть є нам чимось корисним? Чому замість любити ближнього, ми ненавидимо, проклинаємо, убиваємо? Ми ж усі були дітьми – то чому ж виростаємо такими черствими, і – такими ж виховуємо своїх дітей? Ми самі придушуємо у них це почуття, або й просто – своєї байдужістю не допомагаємо йому розвинутися, перерости у те, що може стати жертвеною любов”ю до кожного, яка дійсно здатна врятувати світ. Ми створені за подобою Бога – чому ж поводимо себе, мов діти диявола?
...Тепер я розумію, чому Ісус казав: „Пустіть дітей приходити до мене, і не забороняйте їм, бо таких є Царство Боже.”
25-28/04/2009
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357741
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.08.2012
автор: Анно Доміні