Невже народ мій вже помер?
І дух зітлів і серце-камінь?
невже свобода , як осет
не зцілює, а ріже пам'ять?
Не вже в думках замість віків
секунди догорають тихо?
Невже не чутно вже мольбів?
І в жилах міць змішалась з лихом?
Невже душа уже німа?
І голос Правди кволо тужить.
Над хвилями мого Дніпра
З нас насміхаються, паплюжать...
Невже слова — це лиш вода,
Та камінь вже чомусь не точить.
Застрягли в горлі, мов слюда,
І витікають через очі...
Невже народ мій все ж помер?
І дух згорів і попіл тліє?
Та стій! Не вірю я очам!
Там пташеня мале леліє!
Задерло голову уверх,
Й махає крилами щодуху
До неба, ввись, летить Орел!
І не зважає на розруху!
Летить так гордо поміж хмар
І розбиває горе плугом.
Народе мій! Небесний храм!
Не помирай! Палай же духом!
Палай! Живи! Не помирай!
Будь вічним птахом в вічнім небі,
Й свободу ти не покидай,
Запалюй промені в оселі.
Літай! Борись! За для синів
Що понесуть Жаги вінець
За дочок теж, за матерів!
Будь гідним зватись УКРАЇНЕЦЬ!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357940
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 16.08.2012
автор: Жабокрик