Немає сил у мене Боже,
Немає сил усе тягти;
Не знаю, хто мені поможе
Ті сили в світі віднайти.
І плачу і сумую я,
Знайти ту поміч намагаюсь;
Але десь ділася сім’я,
Як ти живеш – геть не питають…
Гріхи мої вже не дають
До Тебе, Боже, дотягтися;
А змучена моя душа
Мені наказує - молися!
Молюся мовчки - слів нема;
Молю сльозами - Ти не чуєш;
Згорьована моя душа
Пішла від мене - десь горює…
Чи попідтинням—попідлюдом,
Чекає - може я забуду
Брехню, облуду, зло і горе,
І сліз горючих - море, море!..
І не за себе, а за всіх:
І за старих , і малих діток;
За зраджених в брехні одвіку,
Залишених в Твою опіку…
О, милий Боже !
Я - Твоя!
Не знаю, чи достойна того…
О, милий Боже !
Вірю я,
Що муки є - моя дорога!
О, милий Боже !
Збережи, Ти в мені віру
В честь і правду…
І справедливості я прагну;
І про любов сердешну мрію;
І маю в серці я надію,
Що мене, Боже , не залишиш,
У книгу віри Ти запишеш…
Прости мене за мої муки;
За зраду, зло і за розлуку;
Зневіру, відчай, сум душі;
Слабкого тіла непокору,
Дорогу вниз, дорогу вгору…
Прости, мій Господи, прости!
Візьми до себе, відпусти,
Мої гріхи, що гнуть до низу,
Тягну я їх, мов купи хмизу…
Душа злетіти вгору прагне,
Та за плечима крил забракло,
Бо , Ангел мій десь відлетів,
Забрав з собою мої крильця…
А я схилилася на бильця
Над виром древньої ріки,
Яка мій дух несе потоком
Бурхливим , грізним, сильним током;
Туркоче, виє, плаче, стогне…
Душа навпомацки пливе,
Навпроти хвиль, навпроти вітру…
І я, розхристана одвіку,
Стою над прірвою буття;
Шукаю відповідь: «Навіщо,
Мені дароване життя?»
Життя моє -- терпець без межі;
Навкруг брехні до неба вежі –
Не побороть – переступить;
А серце плаче і кричить,
Але ніхто того не чує…
Бездушшя світом ген мандрує;
Тупцює по душі, по тілу;
І мовить: «Що мені за діло?
Ти плачеш – плач!
Ти молишся - молись!
Але до розуміння - не просись!»
«Себе лиш рідних розумієм,
За себе молим , плачем, мрієм…
А ти нам -- нащо? Не така!
Ти нам давай лиш п’ятака,
І то побільше, почастіше…
А ми тебе, рідненьку, втішим
І ласкою, і добрим словом;
І побажаємо здоро’я тобі міцного,
Довгих років,
Щоби питала знов пророків:
--Скажіть, навіщо я живу?..
А ті поглянуть строго знову,
І скажуть мовчки: «Йди до Бога!
Він перший нас, Він знає все,
Лише мовчить і нам не каже…»
Ось так вони мені всі скажуть.
А я, лише, піду знов світом
Шукать у кожного привіту,
Та вряд знайду…
Та вряд знайду…
27 вересня / 2 жовтня 2011 рік.
Богуслав
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359943
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.08.2012
автор: Людмила Богуславська