"Забыть всё, что знаешь, – вот что нужно. Всё, что якобы знаешь о жизни, о любви и дружбе, и главное — о нас с тобой."
...
“ - Мені здається, що є щось благородніше за життя…
- Твоє?
- Ні – дівчина замовкла і простягла руку вперед, показуючи лінію горизонту – ні, не моє. Ось подивись туди, там де вода стикається з небом, є ще щось. Бувши дитиною, вважала горизонт іншим світом, недосяжним, але видимим.
- Що ти там бачила?
- Життя…”
Дівчина відкрила очі, але через декілька секунд знову закрила. Пахло шоколадним напоєм і корицею, цей аромат наче спускався зі стін, сковзав по підлозі, заглядав у старечі вази, а потім переключалось на людину. Тіло вбирало солодкий нектар. Дівчина легенько лизнула свою руку «Вона має зовсім інший смак…нажаль» і обличчя заграло посмішкою.
- Смак Вашої руки про щось нагадав?
- Так, вона має солоний присмак, хоча і пахне зовсім інакше.
- Тобто смак котрий Ви відчули нагадав про людину?
- Ні, про час. Про час проведений в оточенні солоного повітря. - Дівчина задумалась на мить, та наче повернувшись гучно промовила - Ми продовжуємо? – Слова з губ злетіли різко та сердито, в поспіху. Мозок поринув в прострацію, до тих подій, котрі, по словам лікарів вплинули негативно на її життя. Всі були впевнені, що з вуст дівчини звучала неправда, не до кінця історія вірна. Декотрі вважали, що було зґвалтування, інші замах на життя, хоча експертиза показувала, що нічого не було, але експертизі ніхто не вірив. Так сталось.
- Це було близько четвертої ранку. Я хотіла побачити світанок, мріяла про це з дитинства, але ніяк не доводилось, а тут така можливість…
«Ніч була на грані смерті, плакала зірками, що призводило до захоплюючої краси. Хвилі пестили піщаний берег та інколи торкались босих ніг. Людина придумала магію саме в такий момент. Зрештою тут збуваються мрії, тут вони і народжуються. Все застило в спокої, тільки шум води не давав тиші заполонити простір. Дівчина не думала ні про що. Думки порозлітались разом зі снами, вона відчувала надію.
- Чекаєш світанку? – Запитав чоловік увійшовши в її спокій. Не дочекавшись відповіді він запитав знову – Можна присісти?
- Напевно... але для чого? – Дівчина не поверталась, не дивилась в сторону чоловіка. Він сів біля неї, отруївши повітря медовим ароматом.
- Можеш взяти мій светр – На вулиці справді, не було тепло, інколи вітер пронизував тонку тканину її сорочки. Дівчина кивнула головою, светр був накинутий на худі плечі. Вони мовчали. Чоловік непомітно брав у роки пісок і висипав назад. Часу ніхто не рахував, але мовчання було тривалим і перервалось легкими коливаннями слів.
- Навіщо ти тут? – Опустивши голову промовила дівчина. Чоловік мав би відповісти, та її слова були колисковою, але не для сну. Зібравшись з думками, він взяв тендітну руку.
- Поговорити. – Відчув погляд яскравих очей, вони, як і вода виблискували на фоні нічного неба.
- Про що?
- Про тебе. – Погляд став суворіший і допитливий, вона хотіла розгледіти знайоме обличчя. Чоловік був незнайомцем з посередньою зовнішністю, але та зовнішність тримала її погляд. Щось не відпускала і відчувала, що він знає її, знає її нутро. І якщо вона зараз встане та піде, то втратить щось важливе, але що...
- Я не знаю, про що говорити з незнайомцем - отямившись від дивної відповіді, сказала дівчина.
- Я спостерігав за тобою.
- Ти хочеш мене налякати?
- Ні, зовсім ні. Я хотів задати питання, поговорити, - пауза була недоречною, та чоловік помітив, що дівчина чекає на питання, - чому ти не отримуєш насолоди від світських забавлянок?
- Що це означає? - Вона очікувала зовсім не цього. Те що вона тут, коли її однолітки, загалом всі лишаються поза межами її розуміння “життя”
- Хіба ти не вважаєш, що плотські задоволення призводять до деградації мозку? – Чоловік звернув увагу, що дівчина трохи втратила той спокій і стала більш впевненіше сидіти.
- Важливо, що я вважаю!? Впевнена, що відмова від солоду життєвого, будь-якого роду, призводить до злості. Когось це вбиває, комусь додає сили, чи відкриває очі, як бажаєте?!
- Відмовся від світанку…
Вони ще довго говорили про життя, про людей, про кохання, дружбу. Дівчина в одну мить помітила, що ці банальні теми, котрі вона завжди відкладала на потім потребують чималої уваги. Все що було сказано чоловіком, створило гармидер у її голові. Вона розуміла, що все що він говорить, це те, про що вона ніколи не говорила, але так хотіла. “Чому йому це так легко вдається, хто він, навіщо мені?” Питання роїлись в голові сполоханими бджолами.
Ніч дійшла до спотворення. От-от і сонце пустить своє проміння і зігріватиме поверхні землі, води. Чоловік зав’язав очі дівчини стрічкою»
- Це все? – Запитав лікар, котрий сидів навпроти дівчини. Його чоло було опущене. Він неодноразово чув цю історію і знав, що на цьому етапі, все переривається. – Чому ти не розповідаєш далі.
- Я розповідала, хвилин десять тому, і навіщо це, ми більше ніколи не зустрічались...
- Та скільки можна?! - Знервовано сказав лікар і встав зі свого місця. - Тебе відправили сюди для того, щоб спеціалісти надали допомогу. Ти хотіла скінчити життя самогубством, ти з усмішкою на обличчі дивишся на мерців. Діто, я хочу тобі допомогти.
Дівчина мовчала і дивилась на лікаря. Ще трохи і в нього була б паніка. Але він стримував себе. Тримав то кружку з шоколадним напоєм, то сильно здавлював спинку крісла.
- Я не хотіла помирати. Я навіть знаю, що ви ніколи мене не зрозумієте. Але я не хочу вашого розуміння…і допомоги...
В двері зайшли санітари, та вивели дівчину в довгий білий коридор. За ними вийшов лікар. На столі в кабінеті він лишив свої записи з поставленим діагнозом «Нервові розлади, соціопатія, суїцидальні схильності, маніакальна шизофренія…».
***
Листоноша приносив листи о восьмій ранку. Кожного дня вона бачила знайомі почерки руки мами, сестри інших родичів. Рахунки за житло, електроенергію. Та інколи був лист без зворотної адреси з її іменем, який вона спалювала у вогні. «Нехай папір стає попелом, помирає і потрапляє в рай, слова назавжди вкарбуються в пам’яті…Дорога моя дівчинко!...»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360571
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 28.08.2012
автор: Ваньоха Р.