Маріонетками життя
Нас роблять іноді думки.
Ми – лиш ляльки в руках творця,
З театру намагаємось втекти…
З паперу стіни, дах, підлога,
З вуалі душі і думки…
Ми – жителі страшного дому,
Наш дім – крихкий ляльковий дім…
Ляльковий дім – подунеш, і впаде,
Й уламками печалі швидко звалить.
«А он, дивись, лялькар іде…
Він нам звільнитися завадить…»
Сценарієм заповнена душа,
Сюжетом перекреслені стосунки.
Лиш чутно зверху: «Лялечко моя!»
Ляльки – це лиш дитячі подарунки.
«Ми боїмось вогню, як люди смерті,
Ми прагнем душ, як посуха води,
Жадаємо свободи, як бог жертви,
Та ступим крок і чуєм: «Не туди!»»
Ляльковий дім – Омана в нім господар,
В нім Фальш і Лицемірство – королі.
Ляльки в нім зачекалися нагоди,
Щоб назавжди на волю утекти.
А що вони зможуть без лялькаря,
Який навчив їх грати і ходити?
Він декорації лаштує з янтаря,
Але забув, що не навчив їх жити…
Ну звільняться, опиняться у світі
Жорстокому й великому, як зал.
Вони – лиш фарфорові діти,
А з лий лялькар у них свободу вкрав…
Чому ж він злий? Хотів як краще.
Він їх плекав і захищав,
Бо людський світ страшний, інакший!
Вони не знали, він все знав…
Й ляльки пішли, озлоблені й щасливі:
Злі на господаря і раді, що не з ним..
« Поглянь, які квітки красиві!»
« А он дивись, людський маленький син!»
Ляльок побачив хлопчик, підійшов…
«Які кумедні!» І зареготав…
«Що ви за ляльки?» «Ну а ти чого прийшов?!»
Він розізлився і ляльок всіх розтоптав…
Ляльки – це люди, що не бачать,
Коли для цього мають очі.
Дитя – життя, що топче…
Й з таких нещасних і сліпих регоче…
Нема моралі, та вона все ж очевидна:
Люби й цінуй того, хто дав тобі життя!
Свободи хочеш? Та вона ж проста й наївна!
Ти заслужи її, не кинь в сміття!
Ти хочеш відчувати? Заслужи!
Бо тільки обраним являється кохання.
А відчуття – маленькі пусточки,
В яких є місце і стражданням…
Ляльковий дім – подунеш, і впаде,
Й уламками печалі швидко звалить.
«А он, дивись, лялькар іде…
Він цій трагедії завадить…»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361638
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.09.2012
автор: Дивна