Крилата плаче.
Сльози-перли скапують тихо,
Наче сік з берези,
Яку недавно просвердлили.
Вже озеро пливе довкруж.
А вона плаче, плаче, плаче...
Чому? Толком й сама не знає.
Щось кровоточить всередині,
Болить і наганяє сум.
Мабуть, це щось – її прозріння
Після сп’яніння,
Чи просвітління
Після облудної пітьми.
Гірка отрута
Серце обпікає.
Встає,
Йде по воді, яку налила –
Не тоне.
Прозора вся і видно жили,
Які напнулись,
Як у лука тятива.
Сама.
Крила упали.
Голова
Накрита чорним капюшоном.
Прозріння ріже впалі крила.
Безсила,
Ледве ноги тягне,
Але іде.
Крок все твердіший.
Не впаде.
Сил їй достане,
Щоби дійти до свого «Я».
Вона дійде, візьме його.
Бо воно було завжди в ній і є.
Та ось і Небо вже їй руку подає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361786
Рубрика: Білий вірш
дата надходження 03.09.2012
автор: Крилата (Любов Пікас)