Було це ранньою весною, ще льодом скована ріка.
Солдати йшли, ішли до бою. І вітер повівав злегка.
Враз куля з свистом пролетіла, одна і друга, без кінця…
Упав солдат, за ним і другий, скотився піт з його лиця.
І груди кров’ю заливало, а очі дивилися у путь.
Уста лиш зрідка промовляли: «матусю…помру мабуть..»
Піднялись вихори лихії, то не вітри, то вороги.
Взяли одного та другого, як деревину потягли.
Не в силі собі раду дати, і знепритомніли оба…
Прийшли до тями.І здавалось від болю лусне голова.
На шиї, були петлі товсті та незворушні.
Прив’язані в саду веснянім до товстої грушки.
І вирок винесли кати.
Шпурнули бочки з під води.
І ті повисли. Та враз крики» Недолюдки! Кати!
Що ж дієте? Ви…ви…ви..».
Під грушкою, вдова стояла.
Ридала, світ весь проклинала.
Бо ж втратила, обох синів,
своїх дітей, своїх орлів …
І тільки вітер завивав,
холодним тілом колихав.
Одним і другим, обома.
Була це рання я весна…
1998 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362211
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 05.09.2012
автор: ганна станіславська