Якби одного зимового вечора хтось запитав
мене: "Скажи-но, друже, тільки чесно,
чого найбільше хочеш ти в цьому житті?",
я б, не вагаючись, відповів: "А знаєш, мені
не треба нічого, лиш би на даху одного з
будинків жила маленька дівчинка, яка б
щовечора чекала мене і не дзвонила мені
на мобільний, навіть, якщо я не прийду.
Щовечора б раділа моєму приходу,
сміялася гучно, розлякуючи голубів, що
зібралися спати, допитливо в душу вливалась
ясними очима і брала у свою тендітну
долоньку мою непокірну волосату руку,
на нас би падав дощ, я гладив її мокре волосся.
Вона б ставила багато запитань (питань
ніколи не буває забагато), ми їли б цукерки,
вона б реготала, дивилась по-справжньому в очі
і дивувалась: "Який ти великий!"
Молився б я Богу, щоб дівчинка ця ніколи
не стала такою, як усі, щоби не зустріла
всього гівна, яке зустрічають, коли стають дорослими.
Топили б ми зорі тоді в молоці, як топлять
щоранку терпкий шоколад у теплій руці,
писали б на небо до мами німі телеграми,
а навесні чекали на відповідь разом
із птахами, плювали на землю, де гамір і шум,
де повно дорослих — тупих дохлих мух.
А знаєш, мені не треба нічого, лиш би на даху
одного з будинків жила маленька дівчинка, яка б
щовечора чекала мене і не дзвонила мені
на мобільний, навіть, якби я раптово помер
на холодних і сірих вулицях Міста.
Вона все одно би чекала, просто чекала.
Знаєш, діти вміють просто чекати..."
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362478
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.09.2012
автор: Ноїв Ковчег