коли дихаєш на самоті в унісон із власною тінню і тишею
а слова перекочуються в голові, наче жувальна гумка на язику
починаєш відчувати себе на порядок мудрішою
намагаючись зберегти цю мудрість – ламку й нетривку
в ці хвилини тебе накриває божественна хвиля споко̀ю
й ти сприймаєш себе як втілення безгрішності і моралі
повітря здається альпійським, постіль – занадто м’якою
всі твої лінії тіла, рухи, слова, думки – досконалі
але таке перевтілення не може занадто довго тривати
рано чи пізно потрібно вертатися на кола буденності
головне – це не дати їй назавжди себе вполювати
головне – не втрачати в собі цього почуття блаженності
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363847
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.09.2012
автор: Марія Родінко