Жили на світі дві сестри. Вони були до того несхожі одна на одну, що чужі люди узагалі дивувалися, що вони родичі.
Жили вони, як і усі. З дитинства сварилися, бешкетували, іноді могли і побитися, але так по-дитячому, не сильно.
Батьки ж частіше, звичайно, жаліли малу, яка була у них, мов теє янголятко у сім’ї.
Вона була така несхожа на усіх своїх в безлічі можливих проявах, наче сама робила все, щоб вирізнятись, що мама іноді сміялася: «Від сусіда». До того ж усі у сім’ї до третього коліна були темноволосі, а вона чомусь вдалася білявою.
Та йшов час і вони росли і різниця у віці у шість років вже ставала все менш відчуйною. Сестри ставали ближче одна одній. Почали ділитися спочатку новинами особистого життя, потім думками і переживаннями.
А ще пізніше почали і брати активну участь у особистому житті одна одної, одобряючи чи засуджуючи вибір обранця. Та завжди лише від чистого серця, не з заздрості чи якихось непозитивних мотивів.
Вони були сестрами. Справжніми.
І справжніми подругами.
Кажуть, що не важливо, чи рідна тобі людина по крові, головне, що близька по духу, тоді і починаєш вважати її рідною.
Вони були незгодні з цим. Вони не впускали в своє життя інших нерідних людей настільки близько, як одна одну, бо розуміли, що це святий зв'язок. Все інше, то не те. Не важливо.
Йшов час, вони здобували освіту, зустрічалися, розставалися з хлопцями, та завжди і в горі, і в радості були поряд одна з одною.
Коли старша вже тримала в руках диплом лікаря, молодша тільки вступала до юридичного ВНЗ, і їй треба було їхати вчитися інше місто. І вона поїхала, та частинку душі залишила вдома.
Вона завжди була мрійливою дитиною та одночасно реалістичним прагматиком. Ця білявка закінчила школу з золотою медаллю, та завжди й усюди мріяла бути першою, хотіла добитися і дістатися усіх вершин, всього досягнути, що собі ще у дитинстві малювала на «Дошці візуалізації».
Тому всі і завжди називали її кар’єристкою.
Коли питали про заміжжя і дітей, казала, що не час.
Старша ж хоча і добивалася кар’єрного росту, та не у тому бачила щастя. Вона мріяла збудувати велику, міцну і щасливу родину, сімейне вогнище.
Та не вдавалося.
То чоловік зустрівся не той. Та навіть коли вже зустрівся той і вирішили примножити свою сімейку, у них не вдалося і виявилося, що не вдасться.
Усі члени сім’ї переживали це явище, як трагедію, та якось поодинці шукали виходи з цієї ситуації.
Молодшій як раз залишився останній рік навчання – магістратура. Багато хто пророкував їй велике майбутнє в аспірантурі і подальше просування.
Та коли вона з’явилася у вересні останнього навчального року на парах трохи гладкіша і з видним округлим животиком всі просто у один голос загуділи: «Ну як завжди», «Така ж як усі», «Залетіла», «Ото дурна, завжди знав, що все то балачки про кар’єру і амбіції».
Та на її обличчі сяяла посмішка, а на пальці не красувалася обручка, ніхто не міг нічого зрозуміти, почали думати, що вона трохи з головою перестала дружити.
Ніхто не міг запитати її про щось таке, усі боялися, та одна дівчина, з якою білявка таки близько спілкувалася, наважилася і запитала її через тиждень занять.
- Хто він? – Вимовила вона.
- Ти про що? – Здивувалася щаслива-вагітна.
- Ну хто батько? – І вказала на її милесенький животик.
- Хм…- Усміхнулася вона – Ти правда хочеш знати?
- Ну так.
- Чоловік моєї сестри.
- О, Боже, ти що з глузду з’їхала? Як же ти могла?
- Я просто надто люблю її.
- Як це? Ти вагітна від її чоловіка і зробила це, бо надто її любиш?
- Ну схоже на те, та не зовсім так. Просто мати цієї дитини не я.
- Як це?
- Я просто виношу це дитя, допоможу йому з’явитися на світ Божий, та життя йому дали моя сестра і її чоловік.
- То ти типу сурогатної матері?
- Не люблю цей термін. Я просто надто люблю свого племінника, щоб ніколи не почути його сміх, ніколи не повести його у школу, не стати найкращою і найкльовішою тіткою, яка буде з ним обговорювати його дівчат, тому я і допомагаю йому. Це лише та маленька частка того, що я можу для нього зробити.
Подруга білявки просто не могла стерти з обличчя подив і краплину розчарування, бо в голову лізло лише одне. Вагітність, тим більше не своєю дитиною, яка зруйнує її життя, бо вона не встигне здати вступні іспити на аспірантуру, буде народжувати. Потім не факт чи хтось взагалі згадає про неї через рік чи через два.
Та білявка продовжувала ходити з усмішкою на обличчі, ніжно торкаючись животика, що збільшувався не по днях, а по годинах.
А всі, бо подруга не змогла мовчати, почали її засуджувати.
Пройшов час. Хлопчик ріс.
Молодша навіть вийшла заміж, та кар’єра, про яку вона так мріяла пішла, як потяг. Ну як кажуть: «Потяг пішов».
Вона працювала рядовим юристом на якомусь підприємстві, жила з чоловіком, за якого вийшла, бо вже прийшов час, як сказала мама, коли збиралися вести її онука до школи.
Одного вечора чоловік білявки завів розмову про дітей.
- Чому ти не хочеш народити? - Дивуючись, що в них немає дітей.
- Я вже народжувала.
- Стоп, я чогось не знаю? В тебе є дитина?
- Ні, в мене є племінник.
- Ти про що? Ти народила сина сестрі?
- Я виносила його.
- Так чому ти не можеш народити дитину нам?
- Ти правильно сказав «не можу».
- Що не так?
- Я більше не можу мати дітей. Я нікому про це не казала, та після тої вагітності щось пішло не так і їм одразу ж за пологами прийшлось провести одне оперативне втручання. І як наслідок, я не можу мати дітей. Та я щаслива.
- Ти божевільна.
Цю фразу він повторив, вручаючи їй документи про розлучення.
- Ні, я щаслива. – Повторювала вона, залишаючись тепер зовсім одна. – І я завжди такою залишуся, бо наш хлопчик посміхається, і від цього усміхається вона, моя сестра, моя найближча людина. Я уже не дарма прожила це життя.
Я обіцяла ще у дитинстві, що зроблю усе, що зможу, щоб вона була щаслива, і цим я довела, що рідні по крові найважливіші, найближчі.
Я щаслива. Вона зробила б для мене те саме, якби могла. І більше нічого мені в цьому житті не таке важливе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364161
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.09.2012
автор: Біллі Джин