Скоро йтиме дощ… Він вже малює свої пророцтва в небі, в пахощах повітря, чи то вітру, який чим раз сильніше дме, що аж он та тітонька посеред вулиці мусить притримувати капелюшок і поли довгої спідниці. Дощ вже чути у благальному шепоті гарячого асфальту, спраглого, замріяного у свіжість. В кронах старих лип, окутаних плетивом зелені, в мелодії вальсу, що долинає з чийогось необачно відчиненого вікна. День малює карикатуру дощу на мольберті спокою і тиші, на різнобарвних вітринах, що стали для нього полотном. Шедеври! Маленькі анонси великого дощу…
А ти крізь відчинене заздалегідь вікно (щоб не проґавити) вже бачиш його колір, чуєш його аромат, ти вдихаєш перспективу дощу. Небо змучилось тримати сонце і поклало його на плечі хмарам. Хмари великі, сірі, опасисті і здаються якимись важезними. Хвилини через три почав накрапати дощик. Спочатку ріденький, приглядаючись до світу, а потім осмілів і все густіше і густіше кидав слухняні краплини на теплу нагріту полум’яним сонцем землю. Перехожі зупинялись, роздратовано перерицькували сумки і пакети у пошуку парасольок, а знаходивши ̶ відкривали їх і ховалися від надокучливих краплинок, які так і мріяли упасти комусь в обличчя. Хто не мав парасольки, розтирав дощ по щоках, деякі з усмішкою, а деякі з роздратованим поглядом. Але дощ був веселий і зовсім не ображався на тих, кому не подобався. Дощ був шалений… Він музикою озивався з-під ніг і моросів десь здалеку і зблизька. Дощ падав на голови і втрачав голову від цього. Дощ йшов… Босими ногами ставав у калюжі, минаючи людей й обіймав їх поглядом, літав над світом, над різнокольоровим царством парасольок і мокрих чуприн.
Дощ перемежовував світ своїми краплинами, розтинав його, не маючи спокою, немов кравець усієї тої світової шалі, що її накидає на плечі стомлений день. Цей день сором’язливо мружить очі, закутуючись пеленою дощу і хилиться спочити на мокрий димар найвищого будинку. Ти першим помічаєш нудьгу того дня, того втраченого тобою дня. Ти чуєш його важке дихання на своїй потилиці, хоч він далеко від тебе… А ти не маєш чи то сили, чи то бажання допомогти дню (залишаєш напризволяще!), ховаючись за мелодію дощу. І не знаєш, що дощ прозорий, і за його завісою не сховатись від себе. Цей день ще міг боротися за радість, але ти позбавляєш його вибору, твій сум заполонив все в тобі, і день мусить плакати. За краплинами завислих у повітрі жмутків сліз ти вже не бачиш нічого: ні вулиці, ні людей, ні себе самого. Існує лише він ̶ непотрібний нікому дощ. І ти хочеш сказати дощу, щоб нарешті знайшов собі місце, щоб не був зайвим.. Але ти не знаєш, що дощ не буває зайвим, що зайвий тут ти. І хай у житті все невчасно, але дощ приходить тоді коли треба, не запізнюється і не поспішає, він просто служить часу. Завіса дощу розчиняється в твоїй уяві, ти встаєш і проникаєш рукою в дощ, ти торкаєшся його тремтливого тільця і думаєш, що відчуваєш його. Але ти знову не правий, бо це дощ тебе торкається, пронизує тіло і тече жилами, змішуючись з кров’ю, це він проникає в тебе, він відчуває тебе… І ти раптом починаєш підозрювати, що маєш силу боротися! Боротися з усім окрім дощу… Ти нарешті отримуєш силу відчувати ̶ дощ дарує тобі волю, і ти падаєш в його обійми, щоб розчинити його в собі або щоб розчинитись у ньому. Ти знаєш, що спрага, яка весь час не давала тобі волі нарешті вгамовується. Ти влітаєш в дощ, вриваєшся в нього, тепер він єдине що ти чуєш і бачиш. Він єдиний має для тебе значення, бо твої рецептори навчились його відчувати. Ти глухнеш всередині переплетених акордів дощу, ти стаєш одним із них. Ти сліпнеш від німоти краплин, які з криком летять на тебе з усіх флангів, які бомбардують тебе тишиною та гамором водночас. Ти втрачаєш все, що було у тебе до цього, залишаючи собі лише можливість жити. Дощ позначає твоє лице, підписує мов аркуш чистого паперу, ковзає по голих плечах, голубить поглядом і вдихає в тебе радість, забираючи думки. Ти вже босий, як і дощ, сміливо йдеш по гладі калюж, і нарешті впускаєш у себе думку, що дощ найдоречніший. Дощ спалює лід, що залишився на денці твого серця, і ти забуваєш, як хвилину тому був таким же зайвим, як цей дощ. Тепер ти знаєш, що ти потрібен! Що ви з дощем потрібні… собі… І дощ відчиняє тобі двері туди, де ти може ніколи не будеш, бо там буває лише дощ. Де він гріє свої крила під палючим сонцем. Так, ти ніколи не потрапиш туди, але ти знаєш, що лише тут тебе ніколи не назвуть зайвим…
Дощ ховає свій реквізит, метушливо, як трупа приїжджого театру наприкінці гастролей, він пакує майже непомітні валізи і розчиняється в проблисках світу. Дощ зникає…
День піднімає свої худорляві ноги, викручує штанки і розвішує одяг на невидимих мотузках. День висихає і здавалося б, що він не такий вже й стомлений. Просто дощ зникає… Дощ… Але ти пам’ятаєш, що він був таким щирим, що хотілось радіти. І ти продовжуєш радіти. Він був таким теплим, що хотілось пригорнутись до нього, і ти пригортаєшся до світу. Він був таким рідним, що хотілось впасти у нього з головою (і ти падаєш з головою в життя!) й уявити, що все вигадка. Все, крім дощу… Бо дощ був таким реальним, що вірити у нього було безглуздим. Дощ і так існував, усюди. Навіть зараз…Він не зважав ні на кого, а просто йшов! Дощ ішов уперед…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364518
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.09.2012
автор: Nessie