Усе сталося так, як в одній з неперевершених новел Цвейга — за числом на першій шпальті газети я згадав, що сьогодні мій день народження.
Повертаючись надвечір із роботи, забрав із поштової скриньки свіжу газету — паперовий згусток новин. Однак захотілося витягти невеличкий конвертик, в якому був би списаний душею аркуш паперу, списаний словами, що вирвалися з тісної клітки на волю, але ще відчувають позад себе подих скованості.
Я ще раз зазирнув у скриньку, але нічого, крім порожнечі, там не знайшов — газета сумувала весь день, очікуючи, коли її нарешті визволять із полону металевих стінок і прочитають свіжі новини, які болять чорнилом на її паперовій душі. Що ж, і на цьому спасибі! Матиму непоганого співрозмовника за чашечкою вечірньої кави.
Сідаю за стіл. На столі стоїть кава, яка лоскоче думками ніздрі, закликаючи випити її, так і не дочекавшись, поки вона вистигне, ніби красива жінка парфумами. Розумію, що, як і у випадку з жінкою, поспішивши, можна добряче обпектися, тому вирішую тим часом познайомитися з газетою. Починаю з назви. Знаю її напам’ять, але щоразу починаю з неї. «Хм, а з чого починається згадка про знайому людину? Невже з імені?..».
Сьогодні мій день народження. За весь день жодного привітання. Ні від рідних, ні від друзів, ні від колег. Жодного! Забули? Та, власне, вони й не зобов’язані пам’ятати.
Був день, коли я з’явився на світ і видав перші голосні крики і плач, ніби вже тоді усвідомлював складність і непередбачуваність світу, в якому доведеться жити.
Під час навчання в медакадемії препарували труп, від якого тхнуло паркими випарами формаліну. Для нас, студентів-медиків, він номінувався фізичним тілом. Ріжучи скальпелем труп, задумався: а ким, власне, була ця людина? Не завжди ж це було фізичне тіло?.. Якими були її інтереси, погляди на життя? Яка улюблена книга? Страва? Як, урешті-решт, її звали? Викладачі запевняли, що це звичайнісінький бомж, який помер на вокзалі із заходом сонця.
«Хіба вони не люди?..», — думав я собі, чекаючи на пероні поїзда і спостерігаючи, як безхатченко з чорною щетиною, у брудному лахмітті, ніби у власному житті, з пошарпаним пакетом BOSS у руці, разом із голубами вишукує щастя у сміттєвому бачку.
Біля скромної могилки стоїть молода красива жінка, яка обіймає маленьку дівчинку з рожевими бантиками. Обоє сумно дивляться на надгробок. Сумні такі… А дівчинці більше пасувало б усміхатися». На надгробку дві дати — декілька жалюгідних цифр, поміж ними рисочка. Життя?.. Таке ж коротке, проте не таке ідеально рівне. Два дні, як рамка фото, обрамлюють життя. Народження ЖИТТЯ Смерть…
На скрипці вечора заграв вітер. Із дерев обсипалось вижовкле листя. Небо заплакало дощем. Невідомо куди летять зграями птахи. Тут ховається пам’ять.
Раптово задзвонив телефон. Я ніби прокинувся, помітивши перед собою розгорнуту газету і холодну чашечку кави. З радісним передчуттям зірвався з місця і побіг до телефону. Схопив слухавку, відчуваючи, як нестримно б'ється в грудях серце.
— Алло! — вигукнув, прагнучи почути голос людини на тому кінці дроту.
– Алло! ВІТАлік?.. – почув я.
Склалося враження, що серце обірвалось, наче ліфт, і впало невідомо куди.
— Що?.. — розгубився я.
— Віталіка можна? — відповіли на мою розгубленість.
— Віталіка?.. — запитав я, отямившись і згадавши, що я далеко не Віталік і живу лише з котом, якого звати Васька. — Ви помились номером. Тут Віталік не живе.
— Вибачте! — останнє, що почув.
«Пі-пі-пі!..» — лунало з трубки.
Я поклав слухавку на місце. Пішов читати газету і пити холодну каву.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364866
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.09.2012
автор: Ноїв Ковчег