А осінь у місті якась недолуга.
Дрижить в атмосфері незрима напруга.
Повітря від смогу – крихке та імлисте,
Й ці атоми втоми сідають на листі.
Ставати не хоче воно золотавим
І схожим на щедру яскраву заграву.
Воно, як у кокон, скрутилося й сіре
Висить на деревах, у смутку зомліле.
А де ж той багрянець і золота колір? -
Відходить в минуле у місті поволі.
Дротів павутиння сплелося в повітрі,
Вороняче пір”я літає за вітром.
Ця осінь у місті – асфальтово-сіра.
Щезає до осені ніжна довіра,
Що містом, як лісом, вона помандрує
І різними фарбами світ розмалює.
Не хоче. Пішла десь до лісу. У простір.
Вона – пані горда. Уваги не просить.
І в місті дерева оголені віттям
Хитають, шепочучи млосно щось вітру.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365319
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 20.09.2012
автор: Ліоліна