В одному з вагонів сиділа дівчина,
Сумно, тяжко тримаючи голову.
Видно, втомилася в битві із принцами
Плавати лиш неглибокими водами.
Обличчя з рисами благородними
І гіркотою сповнена посмішка -
Все виявляло наявність розуму
Під поки що непомітними зморшками.
Чистим, повним емпатії поглядом,
Тим, що бачить обличчя за маскою,
Я прочитав по вустах її стомлених:
-Невже я приречена бути нещасною?
В сірому місті з бетонними стінами
Плавати між океаном і рифами,
Душу латати художніми книгами
І вічно мовчати, прикинувшись рибою.
Невже це все, на що мене вистачить?
Ні, я не хочу такого сценарію.
О як же хочеться думати, вірити
Що Всесвіт живе за законами Раціо.
P.S. Поки половина людства говорить про справедливісь, інша половина користується тим, що є.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365913
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 22.09.2012
автор: Олександр Ткачинський