Дрібні уламки старого як світ асфальту страшенно кололи ноги. Так, як щодня.
Хлопчина напівішов-напівбіг порепаним камінням, булькаючи під ніс безглузді звуки. Обабіч громадилися типові для цього світу купи каміння і заліза, поточені майже ідеальної форми печерами. До вечора потрібно буде знайти незаселену і там переночувати. Але спершу – їжа. Щось, надто повільне аби втікати і надто мале, щоб оборонятися… хоч щось. Попереду побачив дивне – чотири залізні бруси здіймалися в небо до одної точки, а менші гілочки, що відгалужувалися донизу, хоч і проламані місцями, зачаровували своїм…єю…
гармонією
видобулося слово з якихось глибин. Попереду стояв такий самий
гармонійний
пагорб, до якого було відразу кілька входів. Заліз через найменший, щоб не натрапити на когось більшого, сильнішого.
Всередині було цілком порожньо, дубак у величезних печерах проймав до кісток. Кілька промінців, що знайшли дорогу через каміння, освітлювали йому дорогу.
Зі стін дивилися інші люди. Спершу відсахнувся, а потім побачив – неживі, так само як ті, яких він деколи знаходив у печерах. Тільки то були тіла без облич, їх можна було діткнутися, а ці – самі лише обличчя, без людей. Пройшов далі печерою – і лиця вже не страшили його, а навпаки, дедалі більше поривало стати і дивитися в них, вбирати їх риси… такі приємні.
Іноді траплялися люди до пояса, люди в повен зріст - не міг надивуватися, чому ті замотані в якусь кольорову ману… А тоді провів руками по власному голому тілу, і ніби зграя мишей пробігла шкірою, закутавши його в липкий холодок і дискомфорт, захотілося вхопити ту шмату з картини, аби хоч якось прикрити плечі.
Далі угледів двох, яких ніколи не доводилось бачити – самку, замотану у білу з зеленим шмату, яка притискала до себе дитину. Таке не рідкість у світі – діти менші слабші, забити їх легше, ніж дорослу особу, але в руках тої самки жорстокості чи голоду він не бачив – вона притискала дитину…
ніжно
і дитина – дитина своїми руками теж обвивала, обвивала, а не стискала шию самки, робила це, бо…
любила
Та дитина була вже достатньо велика, аби й самотужки шукати харчі… чи померти. Дитина, яка бачила сонце разів п’ять, мабуть (сам він прожив десять сонць і невдовзі чекав на одинадцяте).
Обидві виглядали спокійними, без сліду спраги крові і голоду, яка завжди перекошувала обличчя жертв. Його жертв також. Вони…вони…
посміхалися.
Ворухнулося усе всередині нього, занила шия, на яку ніби лягли ці маленькі ручки. Мабуть, аби таке сталось насправді, він би й не ворухнувся – а лише млів би від дотиків, забувши про голод. Він просто стояв і впивався їх обличчями, тілами, позами, в яких вони застигли. Стояв так, доки полотно не зірвалося зі старезних кріплень і не гепнулось на підлогу, збудивши старого щура, який спробував поскоріше втекти в тишу на своїх трьох.
Заціпеніння мовби минуло, і його чуття загострилися, як ніколи.
Хлопчина сидів на підлозі, вгризаючись в гарячі нутрощі пацюка. Голод тихенько приглушувався. На усміхненому обличчі Марі Лебрен лищала свіжа кров.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366078
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.09.2012
автор: Українець Остап