Вечірнє місто розвело свою палітру.
Торкає хвиля висоти - озонний шар.
Колишні спогади гойдаються від вітру
надмірних поглядів, що Ти приплюсував.
Від краю в край видіння ходять по карнизу.
А очі в дзеркалі, по стінах і в мені -
вони чужі, але на те вони єдині,
щоб навіжено обривати мої сни.
Мутніють зорі, ледве жевріють. Чи варто
прохати їх про нездійсненну зовсім річ?
У всьому щастя не буває так багато!
В окремих випадаках й (не завжди віч-на-віч)...
віч-на-віч - в даному значенні - не взаємно...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367767
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.09.2012
автор: Ліна Біла