КОЗАКИ
(Есе)
І
Майже звик,
у буття,
десь із Сходу,
З вулиць
й площ
Кам'яного Броду,
У глиб душі,
без надії
на згоду
Сходить вічний
мандрівник –
скрипаль.
У гаммі струн –
гумор
й сміх оперетки,
Розпач й радість,
мінливість
кокетки,
Пристрасть давня
забутих
предків,
Клич загиблих
безвісно,
їх жаль.
У співах струн
тремкі
барви осінні,
Сніг зими,
ще й гаї,
солов'їні.
Грає Моцарт?
Ні,
сам Поганіні.
Славнозвісний
маєстро-
дивак.
Скрипка мліє
у просторі
ринку.
Хтось притих,
зачаївсь,
на хвилинку.
Чутно, мати
шепоче:
– Стій, синку.
Звучить скрипка
нам –
Господа знак.
– Голос скрипки –
звіт,
поклик Вітчизни.
Будь їй вірним
завжди
і престижним,
Знаним, дужим
і лагідно -
ніжним,
Як твій батько
колись,
мій синок.
Уста й лик ,
мов у мареві
скотча.
Не дивлюсь
літній матері
в очі,
Знаю, гаснуть
вони
в тінях ночі,
Скорбним смутком
самотних
жінок.
Никне скрипка,
мовчать
гриф і дека.
Де ж той муж?
– Батько сина
далеко.
З –за Дінця
чайки сиві
й лелека
Не згадають,
як жив він
й де зник.
У світ пішов,
заблукав
без перерви
В плутанині
з біди,
поміж сербів,
Може й турків,
арабів
чи негрів,
На дорозі
з багряних
гвоздик.
Шукав долю…
не злий світ-
столикий.
Чутно сплеск
звуків вітру
і скрипки.
Сонатини,
етюди-
візитки
Й на завершення –
Віденьський
вальс.
Повінь звуків,
з мелодій
нотатки…
Ось вже й натовп –
службовець
з достатком,
Заводчани
й сільські
дід і бабка,
Скромний люд,
незахищений
клас.
Осторонь,
руки
ще не ослабли,
Держить кошик
із скарбом
і граблі,
В галіфе,
в портупеї
й при шаблі,
Постать лицаря-
бравий
козак.
Звідки йшов
і якою
стезею,
Він, що знає
плаття
з бумазеї,
Чоловік,
мов з вітрини
музеїв,
Що чекає
не вальс ,
а –гопак.
Дочекавсь…
скрипка
хмільно сміється.
Грай ще, грай,
солі більше
і перця.
Щось пече
з горячу
з боку серця,
Вже й царівну
степів
пригадав .
Наречена була
юна
Текля.
Щастя сяяло,
сонце
не меркло.
Та пішов
на війну,
як у пекло.
І царівни
з тих пір
вже не знав.
Скрипка грала,
печаль гірка
й сльози.
Вічна біль,
це до сповіді
позив,
В забуття,
у сон хрещенських
морозів,
В літню спеку,
у радість
й у гнів.
Скрипка чудо
творить
щогодинно.
Серед дня ,
комусь стало
вже й дивно.
Нам би жити
і свято
й безвинно,
Щоб сприймати
краси її
спів.
ІІ
До сприймання
чар- таїнств
готовий,
Сирота,
без рідні
й без любові,
Скіф, сармат,
азіат ще
по крові,
Битий,
зраджений,
все ще живий.
Дух і плоть,
суть свого
покоління,
Свято вірив,
не втратив
терпіння.
І знайшов
своє
першокоріння,
Рід прадавній
і виток
новий.
Патріот,
та ні в якому
разі,
Не ставав
у ряди
політв'язнів,
Не палав
у політичнім
екстазі,
За дротами
не жив,
в таборах.
Лан орав,
сіяв гречку
і жито,
Окрім тьми
бачив райдуги
світло.
Вмів сміятись
уголос,
відкрито,
Долав прикрість,
нікчемництво,
страх.
Вперше вість
віщу
ангели чули,
До цих пір
їм вторять
дві зозулі.
Його пращур,
з Карпат,
від гуцулів,
До Богдана
пішов
у козаки.
Дочку степу
привіз,
полонянку,
В ніч Купальську,
у сяйві
світанку,
Дав їй скарб –
материнську
ладанку
Й покохались
вони
на віки.
Козаком жив
хоробрим
і знаним.
Бивсь із ханом,
галери
таранив.
Вірним був
полковим
у Гетьмана.
Скликав раду,
складав
Договір.
З тих часів
рід назвався
козацьким,
Став прихильним
до царської
ласки.
Діти і внуки
не знали
поразки
На війні ,
у степах
й серед гір.
Відчай - гнів
Почав у грудях
займаться .
Цар знущавсь
з козаків,
гнобив старців.
Склав з їх тіл
стіни башт
і палаців.
Споруджав
на кістках їх
мости.
Кров козацька
вкропилась
у барви
На граніті
Кронштадту
і Нарви,
В Петербурзі –
у площі
й застави,
Над Невою,
де храми-
в хрести.
Війн було…
Скільки їх?
Довга низка.
Бив французьке
козак
й польське військо.
Знялись війни –
Балканська
і Кримська ,
Й на Японську
ще йшли
козаки.
Цар їм коштом
платив,
не знав міри.
Гнав, нещівний,
за мову
й за віру,
По етапу
в Тобольськ ,
до Сибіру,
Навіть в море,
на смерть,
в Соловки.
Грай, тож, скрипка
і сумно
й тягуче.
Нерви рви,
пам'ять
спомином мучай.
Предки наші,
всі духом
могучі,
Честь
відстояли
назавжди.
Мій ровеснику ,
й ти, що ще
юний,
Чуйте – гімн,
торжествують
бо струни.
Хто пізнав
перешкоди
Фортуни,
Той знешкодить
загрозу
біди.
В майбутті
нам всім жити
й радіти,
Український
народе
й еліта.
Адже прапор наш
жовто-
блакитний,
Символ
святості
й чистоти.
Синь його –
колір неба
й криниці,
З вод глибоких,
що мрієм
напиться.
Колір жовтий –
від зерен
пшениці,
Ще й від сонця,
тому
й золотий.
ІІІ
Звук, як сяйво,
досягне
й Сатурна,
Смарагд, яхонт
й весняні
вруна.
Зліт мелодії,
мить
тонкострунна,
В'ється,
буйствує,
в гомоні площ.
Струн звучання –
так квітнуть
верби,
З душ людських
зносять біль
і потреби.
Це вже потім –
високості
неба.
Поки ж, спомин,
як вихор
чи дощ.
Звук привносить
гармонію
й ясність,
Романтичність,
незнану
ментальність,
І повагу
і спокій,
і радість,
Тобто щастя
одвічне
й любов…
Буревій
протиставив
два світа.
Знялась ненависть,
гинули
діти.
Йшла війна.
Знов прийшло
лихоліття.
Дужий слабшого
бив
і боров.
Служив віддано,
був
оборонцем
У складі полку,
в країні
сонця.
Йшов не раз
у багнети
з японцем,
Захищав
і не здав
Порт-Артур.
Вже пізніше,
сто верст,
в одні сутки,
Йшов у наступ,
звільняв
Новогрудки.
Два хреста –
за геройство
здобудки…
Не торкнувсь
тоді смерті
й тортур.
В дев'ятнадцятім,
у грома-
дянську,
Мчав з донцями
у бій
під Луганськом.
Там його ескадрон,
весь
по- братськи,
Геть загинув,
поліг
у бою.
Струни скрипки
громом
звучали.
Без ікон
і клейнод,
без медалей,
У ряд
де прірва ,
їх всіх поховали,
Щоб лежали
в землі ,
на краю.
Звуки струн
ще не раз
обізвуться
Землетрусом
війни
й революцій.
У той час
менший брат його,
Гуцал,
До Петлюри
був призваний
в полк.
Директорія ,
кайзер,
Пілсудський…
Війна – горе,
страждання
нелюдські.
До загона
Щорса,
під Луцьком
Голод з бездни
розверз
чорні жерла.
Люди слабли
й без хліба
мерли.
Замість їжі
був корм їм-
люцерна,
Кора з дерева
й чорто -
полох.
Ховав сім'ями
й вірив
знову
У вождя
й лицимірне
слово…
Його взяли
в арешт
на Покрова
Й зачинили
за грати,
у льох.
У смерть карали,
гирями
били.
Ребра й руки
ламали,
як крила.
Де живіт,
підстромляли
вила,
Щоб зізнавсь,
що шпіон
і есер.
Не давали води,
іжі,
кисню.
Стерпів все,
а із уст,
що стиснув,
«Ще не вмерла…»
плескалася
пісня…
Відпустили,
щоб вдома
помер.
Але здужав.
Звучала бо
скрипка.
В домі зрів
мед із гречки
і липки,
Господиня
була,
як лебідка,
Синів четверо
й ніжність -
любов.
А ще був
дух, з молитви
й вертепу,
Всепрощень предків
злобі
й наклепу,
Із гір Карпат
й українського
степу,
Сила
праведності
й вірооснов.
Згідно
Заповідей
і Заповіту
Жив козак
вдалині
непомітно.
Вже й
дорослими
стали всі діти,
У мріях їх –
лиш Вітчизна
одна.
«Їй – душею
і серцем
служити,
Так, як батько» -
кивали
віти.
«Так, як дід»,-
заохочував
вітер…
Тоді, вкотре
зчинилась
війна.
ІV
Світова
війна
й Вітчизняна.
Фюрер, дуче,
вожді-
тирани
Сотворили
зловісні
плани
Проти миру,
життя
і людей.
Кати- вбивці
з вогнем
і металом
Міста й села
в руїни
ховали.
Жертви везли
в Освенцим
й Дохау,
В крематорій
кидали
дітей.
Скрипка пам'ять
про вбитих
леліє.
Кати нищили
людство,
всі мрії…
Літаки
розбомбили
вже Київ,
Танки вийшли
за берег
Дніпра.
Сила – міць
із Всесвіття
воскресла.
Серцем, грудями
стали
до леза.
Ленінградці,
Москва,
і Одеса,
Сталінград,
і Сапун-
гора.
Зла, жорстока
була
та година.
Йшла фашистська
навала
невпинно.
З перших днів три
козацьких
сина
У лавах воїнів
прийняли
бій.
Василь, красень,
як не
сказати,
Здібним був,
міг би лікарем
стати,
Водночас, про це
мріяла
й мати,
Примовляючи:
«Первісток
мій….»
Богатир – син,
солдат
велетенський,
Пішов з дому
в частину
«енську».
Лише раз
вістку слав
з-під Смоленська,
Що живий,
ще й рідню
пригадав…
Він з тих пір
кожній матері
сниться,
Наче місяць,
юнак
білолиций.
Десь загинув,
від ран
у в'язниці,
Чи поліг у бою,
по- між
трав…
Петро, син, став
безстрашним
пілотом.
Їх бомбили
у ніч,
до польоту.
Але він
під час
авіанальоту
Грізним месником
в небо
злетів.
Як Ікар, що здолав
біль
і втому,
З –під руїн,
крізь вогонь,
серед грому,
Із прикордонного
аеро-
дрому,
На фашистів
свій виплеснув
гнів.
Небо в зорях
пашіло
мов крона.
Земля у крові
димилася,
сонна.
Доки були
в запасі
патрони,
Кулемет його
смертно
стріляв.
Двох скосила
тоді
його сила,
Протаранив
третьому
крила.
Сам теж впав,
бо війна
нещадила
В битвах
ненависті
і заграв…
Третій син,
був Павло,
дужий, жвавий,
Кароокий
козак,
кучерявий.
Добре знав вже
селянські
справи,
Дбав про землю
й пшеницю,
овес….
Жив натхненно,
плекав
кожну днину,
Зорю літню,
вечірню,
предивну.
Вірив в техніку,
в чудо –
машину,
Й у загально -
суспільний
прогрес.
Став танкістом,
горів раз,
під Львовом.
Відступав,
йшов у наступ
знову.
За безстрашність
і службу
зразкову
Нагороди
сприймав,
ордена.
У Берліні
наказ
нежданно
Полк отримав –
дійти
до Хінгану,
Потім далі,
ще до
Океану….
Під Харбіном
скінчилась
війна.
У той час
не було
комусь легше.
Син останній,
четвертий,
найменший,
У сорок п'ятому
бій
не завершив,
Воював бо
в загонах
УПА.
Де тепер
сила й правда
повстанська?
Був зв'язківцем,
ходив аж
до Гданська.
Чинив опір
військам
радянським.
Розстріляли….
Як «зрадник»
пропав.
V
Чую, з болю
тремтить
вся планета.
Автомати
влучні
й кулемети,
Літаки,
кораблі
і ракети
Землю рвуть
в глибині
і здаля.
Смерть все ближче,
нестримні
вже кроки.
Хтось між нас
не цінує
спокій.
Гніт страждань
від війни,
рік за роком,
Не витримує
й плаче
Земля.
Її горе –
гроза
на світанку,
Біль – цунамі
в очах
островитянки.
Відблиск сліз –
на березі,
де ранка,
Від ножа,
коли гине
кора.
Її відчай –
в проваллях,
де лунко,
Заохочення –
зорі -
дарунки.
Земля кличе
і жде
порятунку,
Не зневаг,
а пошани
й добра.
Я на скрипку
в житті
уповаю.
Хай вона
ще і ще
нагадає:
Бомблять храм
та мечеть
на Сінаї.
В боротьбі
ніхто з нас
не здолає.
Поступімся ж,
бо згинуть,
хто скраю,
За ним – інші,
що ближче
до нас.
Люди й нації
славні,
бо вільні,
Дужі розумом
ще і
мобільні.
Грай нам, скрипка,
пісню
весільну,
Величальну щоб,
раз
й у раз.
Возгорить огонь,
Во здравіє,
свічки,
І блакить
жовто-ніжної
стрічки.
Дзвін гуде
із епох
з п'ятирічки.
Ми - в горнилі
глобальності
й змін.
Чуймо гасла
з козацької
сталі.
Гляньмо вище,
на сонце,
у далі.
Вже на сполох
найкращі
з нас стали.
Тож, постаньмо
з добром,
із колін!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367940
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.10.2012
автор: dercul