Частина 2. Примирення із долею

Частина  2.  Примирення  із  долею

Я  часто  думав  про  своє  життя,
Бо  думати  –  моя  єдина  справа,
І  озивалась  жалібним  виттям
В  душі  печаль,  коли  я  кликав  правду.

Втомившись  від  тяжких  безплідних  дум,
Я  з  долею  своєю  примирився,
Благословив  жертовністю  біду,
Ріку  душі  я  дав  скувати  кризі.

Чи  варто  відрікатись  від  вини,
Бажати  волі  пристрасно  і  дико,
Просити  у  свободі  благ  земних,
Як  чисте  небо  не  почує  крику?

Блукати  у  імлі  чужих  нещасть,
Погрузнути  по  горло  у  пороках,
В  інтригах  коротати  цінний  час,
І  пити  божевілля  лжепророків?

Я  звик  до  тиші  –  ось  моя  сім’я,
І  товариство  вірне,  серцю  миле.
А  в  мріях  заборонених  –  не  я,
А  лиш  чиєсь  чуже  й  зухвале  тіло.

Довічний  спокій,  в  серці  –  пустота,  
Закляклі  мрії,  кам’яна  тривога…
Молитва  щира  не  торкне  уста,
Бо  ця  душа  не  знає  навіть  Бога.

Тюремник  свіжі  квіти  принесе,
Поставить  мовчки  в  старовинну  вазу.
Крізь  грати  світло  зазирне  косе,
Вплете  у  смуток  безголосі  фрази.

Хіба  ще  треба  серцю  більших  благ,
Ніж  вічний  спокій  вдалині  від  світу,
Очам  –  крім  світла,  тілу  –  крім  тепла,
Ну,  а  душі  –  крім  запашного  цвіту?

То  хто  ж  я?  –  не  злочинець,  а  святий?  –
Якого  стережуть  і  доглядають
Для  чогось…  для  найвищої  мети  –
Для  пекла  на  землі,  чи  в  небі  –  раю?!

О,  я  не  хочу  думати  про  те!
Не  хочу  знать  ні  правди,  ні  омани!
Хай  квіти  волі  снігом  замете,
Байдужості  рубець  замінить  рану…

(В    основу    поеми    лягла    легенда    про    Залізну    Маску    -    ніби-то    брата-близнюка    Людовіка    XIV)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368639
Рубрика: Поема
дата надходження 04.10.2012
автор: Лілія Ніколаєнко