Частина 4. Падіння із сонця
На трон чужий мій друг мене возвів.
Мій добрий геній слова не порушив.
Надій моїх мільйони кораблів
Опісля бурі досягнули суші.
І був тоді я в ролі короля
Держави, наймогутнішої в світі,
На місці того, хто своїм ім’ям
Затьмарив сонце у його зеніті.
Та тільки день… Розлився гнів небес,
Захмаривши мою щасливу днину!
Бо істинний король з пітьми воскрес,
Мене ж, натомість, у безодню скинув…
Бо він король. Він – сонце на землі,
А я – ніхто! Я тільки тінь безлика!
Я впав із сонця… Жаль, що не згорів,
Що народився на пекельне лихо!
І наді мною посміялись всі –
Паяци в рясах і кати в коронах.
І згодував пліткам жорстокий світ
Мої пориви до життя і трону.
Мене відвезли геть, і у тюрмі
Наділи на лице залізну маску,
Щоб не узрів ніхто вже образ мій,
Не прийнятий людьми, забутий часом.
Я б розум божевіллям задушив,
О доле зла! Та він живе, розбитий…
Навіщо ти дозволила душі
Нектар чужий наївно так надпити,
Торкнутися до чуда, до зірок,
А потім впасти в небуття глибоке?!
В якого бога вірив злий пророк,
Що так навіщував мені жорстоко?!
О ні, я кари більшої не ждав,
Не уявляв ганебнішої ролі,
Та крила піднесла мені біда,
Вони ж зламались у польоті, кволі.
Навіщо ж я побачив рай земний,
Відчув спокусу влади і пошани?
Я знову злочин без вини вчинив,
І знову повернувся у кайдани…
(В основу поему лягла легенда про Залізну Маску - ніби-то брата-близнюка Людовіка XIV)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369078
Рубрика: Поема
дата надходження 06.10.2012
автор: Лілія Ніколаєнко