Присвята Віталію Назаруку:
Ой не майся, серце, не печи.
Як же мені болю дістається!
Як же я застряг серед причин!
Вибратися досі не вдається.
Подумки навідуюсь до Вас.
Як же нам побачитися варто!
Щоб розмова краще повелась, –
по-козацьки підійняти кварту.
Та й наговоритись досхочу.
Потім чи ж побачимося більше?
Голосу ще Вашого не чув,
та впізнав і душу вже по віршах.
Думка легкокрила на Волинь
лагідною птахою злітає.
Як вона радіє, як болить!
В край полтавський зморено вертає.
З братом разом робимо добро.
Крапелини… – невичерпна сила.
Луцьк – Лубни, всередині – Дніпро.
Щоб жила щасливо ненька сива.
Як же її треба берегти,
завжди щоб єдиною лишалась!
Ой ви обереги-береги,
як ви необачно розбратались!
Ох і перегнули ж ми таки!
Доділились. Душі – кривди повні.
Якщо ми насправді земляки, –
окриляймось мовою Любові.
Треба ще нащадкам помогти
мислити й могти не тільки вільно –
разом возвести міцні мости,
жити щоб довічно українно!
Лівий берег – це й Лугань, і Крим.
Правий – це й Поділля, і Карпати.
Хто б нас як сьогодні на ділив, –
до Москви не варто відступати.
Рипатися нічого в світи.
О, великий мій прарідний роде!
Варто Україні помогти!
Тут – Європи серце благородне.
Українці, сетри і брати,
рідну матір треба вартувати.
Але так, щоб щезли всі кати,
бо інакше вже ніщо не варте.
Час – лихий. Уже й терпінню крах.
Паханат. Панують – янучари.
Зрадники народу. Вже пора!
Разом ми їх праведно розчавим!
Націє, єднайся! В добрий час.
Вороги давно на нас напали.
Геть байдужість!
Вже й Господь за нас.
Вже сьогодні бандюків – на палю!
Дивна пісня лине навкруги –
стогне і сміється ріднокраєм.
Де Дніпро єднає береги
й досі долі кращої чекає.
На Вкраїні ой не все гаразд!
Як же завинили тут лукаві!
Істина ж – всередині якраз:
маятник гойдають ліві й праві…
Правлять найпідліше не вони.
Як же нині малювати плани?
Йдуть під ніж ягнята й кабани…
Бо керують – мафіозні клани.
Не розкисни, брате мій, гляди.
Онде ж як рум’яниться калина!
Стрінуться бадьорі два діди.
Свіжі вірші й пісня ще полинуть!
Як би не іскрилося вино, –
лірика й політика – не рідні.
Щоб там не судилось, все одно –
вірити і діяти потрібно!
Пісня починається на «ой».
Плакатись, одначе, не годиться.
В небі журавель. Вітай його.
Й радо пригощай з руки синицю.
Ладити з недолею зумій.
Йди, та не лети так, – зупинися.
Ой розвійтесь хмари грозові!
Сонечко жадане, усміхнися!
Олександр Печора
м. Лубни
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369261
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.10.2012
автор: Олександр ПЕЧОРА