Іноді мені здається,
що небо - єдиний мій рятунок.
Нехай моя душа заплаче.
Я не видам сльози, промовчу.
Тебе я може ніколи й не побачу,
Але чекатиму на ту весну.
Я побачила очі і ямочку на щоці.
Які ж в тебе гарні очі і посмішка на лиці.
Тепер в моїх очах лиш образ твій постійно.
І щось бува сміється… Так дивно радісно сміється…
Говоримо з тобою – я друкую.
І руки тремтячи – видають мій страх.
Боюсь втратити контроль я над собою
І раптом не сказати лишніх слів.
Прийми ж цей віршик
Не як зізнання у коханні,
А як знак прихильності думок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371289
Рубрика: Присвячення
дата надходження 16.10.2012
автор: Вероніка Стрельченко