Повітря

Тиша  останнім  часом  розтовстішала,  і  настільки,  що  зовсім  не  вмішається  на  моїй  стелі,  тому  вже  частину  себе  повісила  в  сусідній  кімнаті…  Там  спить  моя  мати,  але  мої  CD-диски  виганяють  матір  в  залу…  Тому  і  Тиша  виперла  свої  важкі  боки  у  майже  вільну  кімнату…  А  мені  важко  дихати,  бо  вона  давить  так,  що  все  болить,  збиває  дух,  від  нестачі  повітря  калатає  серце,  і  вночі,  та  ж  таки  Тиша,  облизує  мені  очі,  і  повіки  стають  солоними  і  мокрими…  
Вона  товстішє  тому,  що  повітря  у  мене  забрало  не  тільки  кисень,  а  і  взагалі  –  я  навіть  не  чую  його  голос,  шелест  вітру.  Я  люблю  повітря.  Люблю  ним  дихати.  Я  пишу  ці  рядки  тільки  завдяки  повітрю…  Ну  і  гранітному  хлібу,  що  покоління  науковців  нам  пече.  Повітря…  В  тобі  є  кисень,  призначений  лише  для  мене…  Його  завжди  хочеться  більше,  і  більше.  Багато  хто  боїться  вдихнути  його  –  чистого  і  свіжого.  Так,  він  спалить  ваші  легені…  А  я  так  хочу  згоріти  від  кисню!  
Хай  буде  один  вдих  –  глибокий,  на  всі  легені,  до  кінця.  
Так,  болючий…  Але  справжній,  справжній  до  смерті.  
Де  ти,  моє  повітря?  
Я  сумую…  
Сумую  за  тобою…  
Мені  не  вистачає  твого  кисню…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372040
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.10.2012
автор: Vika_Malceva