Заплакала тихо ненька,
Гірко заридала,
Бо душа її рідненька
Сина не пізнала.
Не обняла, завагалась,
Не змогла пізнати.
Не схотіла – побоялась
В Сибірах вмирати.
Його голого, блідого,
З діркою у скроні,
Притягли вже неживого,
Собаки червоні.
І погнали жінку бідну
Із старої хати.
– Йди “бандерівко” негідна,
Сина впізнавати.
Серце вирвалось, злетіло
Від тої картини,
Як побачила там тіло
Рідної дитини.
Та змовчала, лиш сказала:
– Ні, не мій. Не знаю.
Й зовсім тихо прошептала:
– Усіх проклинаю!
Заплакала тільки вдома,
У порожній хаті,
Коли впала нерухома.
– Москалі прокляті!
Й не одна отак ридала,
Не одна молилась.
Щоб Москва ота пропала,
У крові втопилась.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373699
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 27.10.2012
автор: Бойчук Ігор