Ми брешемо в очі не червоніючи.
Залишаємо в душі опіки,
які обпікають почуття, тліючи.
Шукаємо від бід ліки,
Не бачачи загальної хвороби,
яка заселилась в організмі.
Ховаємось від власної природи,
закутаної в егоїзмі.
Заробляємо гроші на життя,
не отримуючи щастя.
Перетворюєм спогади в сміття,
закуті у потреб нашестя.
У смердючому багні душу ховаєм,
не маючи простих навиків,
все глибше й глибше копаєм
яму для складання байдиків.
Життя позбавлені сенсу
ніколи не знали свободи.
Душі натерли до глянсу,
та не пізнали насолоди.
Та проблема засіла у кожному,
сидить, не рухається, омертвіла,
наче у полі безмежному
остання квітка відцвіла.
Та прийде час для змін
внутрішнього я стереотипів руйнування
і повикидаємо в камін
колючих й тернистих спогадів існування.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374513
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.10.2012
автор: toma