Ми так часто один одного не розуміємо! Так часто один від одного далекі! Так часто граємо в ролі! Так часто вживаємо ці вислови! Так часто це розуміємо і так часто робимо так само…
Перед батьками одні, в магазині перед продавцем інші, в компанії друзів веселі, на роботі треті, і так далі, і так часто, і так завжди!
Свідомо чи підсвідомо…неважливо…
Ігри? Все навколо ігри – відносні. Все в порівнянні. Все в розподіли між нами у всьому! Від найменших дрібницях до найбільш важливих речей. Свої / чужі. Рідні / стороні. Друзі / вороги. Коханні / зрадники. І залюбки все бачити в таких формах. Так часто охоче вішаємо ярлики. Підковані тільки поглядами суспільства, сформованим тисячоліттям. В одному русі, все в одному русі. Всі в одній течії. Русло під назвою – моє, або Я.
Відношення моє до них, до цього…
Конкретика. Дані одні й ті ж самі. Не чуємо так часто один одного! Вдаряємося об якісь відстані, в стіни, в холоди, а то й взагалі в байдужість.
Фанатики конфліктів. Наркомани болі. Вболівальники нервових збуджень. Пацієнти стресів.
Не усвідомлюючи підживлюємось драмами. Хоч майже всі в один голос крикнуть ні, такого немає!
Так не вистачає спостережливості, кожному! Заклопотані собою – задоволення власних потреб і + щоб хтось не зачепив власний «простір». І це не камінь в чиюсь конкретну сторону!
Якщо болячи то не терпимо – біжимо, відповідаємо білю. Терпимо?
Якщо радісно – радіємо, веселимося. Ділимося? Тупо питати про таке…знаю
Так часто не йдемо один одному на зустріч. Не хочеться розуміти. Бо спочатку повинні «мене» порозуміти. Максималізмом пахне, правда?))
Як хочеться помилитися стосовно цих всіх речень…
Як хочеться бачити щирість і не чекаючи відповідь на щирість. Давати і не чекати віддачі.
Як хочеться бачити чесність і не тривожитись про підлість. Усміхнутись побаченому зустрічному.
Як хочеться насолоджуватись простими розмовами і не копатися в шафах минулого!
Як хочеться, щоб від цих слів не несло утопією, а пахло правдою добра.
Як хочеться побачити ту мить коли всі почнуть бачити добро в собі! Абсолютно всі!
Як хочеться цю наївність матеріалізувати в реальність. Реальність не майбутнього, затрамбованого обіцянками. А реальності в зараз, в тут і тепер. Навіть коли це і станеться в «майбутньому» - той так буде ця мить зараз. Гадаю тоді всі будуть більш спостережливіші. ))
А то так часто ми присутні в минулих образах, спогадах, вражень чи в майбутніх сподіваннях, очікувань. Від цього тільки породжуємо фобії!
Добро в собі. Любові всім вистачить
дякую 22:22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374758
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.11.2012
автор: Віталій Попович