Любов жива, та я її ховаю,
В очах її надія досі не згаса,
Тепер стояти бідному до краю
І говорити невмираючі слова.
Та я в таку наївність вже не вірю,
І може, краще відпустити в небеса,
Бо ця любов пробуджує лиш звіра,
Що розриває мою душу навмання.
Любов мізинцем трималась за будь-що,
Лиш би залишитись і жити у думках…
В моїх… в моїх дитячих. А навіщо?
Я все-одно тебе Всевишньому віддам!
В очах її благання. Скупі слова:
«Ти не вбивай мене, бо я іще твоя,
Невже згрішила, невже не дорога?
Колись же були, милий, тільки ти і я».
«Невже в холодні ночі я не гріла?
Мороз на дворі, а ти тримався сміло.
А в пристрасні хвилини не горіла?
Коли від божевілля палало тіло».
«Ну так для чого вбиваєш ти мене?
Невже любов небажане дитя твоє?
Не думай, що біль ось так, візьме, мине,
Якщо ти навіть і уб’єш чи варто це?»
Сльози солоні і мокрі лиш вії,
Це все на що здатен і глибоко вірив,
Вітер надії їм вже не повіє -
Залишився сам, бо стояв біля прірви.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374848
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.11.2012
автор: Салтан Николай