Я сам собі пан…
Ніби вусики лози
я тягнусь до твого
білого чола…
і гладких обрисів
щиколотки,
що нагадує
внутрішність черепашки…
Секс – це боротьба людини зі смертю…
Після стрічі с тобою я стану справжнім…
Коли людина забуває про смерть,
статевий потяг
перетворюється
в кохання…
…в їдальні спалахує світло…
невже для себе самої
ти старанно
накриваєш
на стіл?
Дерев’яна хвіртка з відірваною
завісою,
Облуплені, наче хворі на коросту,
двері…
Біля ганку перекошена ринва…
Чому я сюди приплентався?
…незворушне світло їдальні
не потьмяніло без мене нітрохи…
Статевий акт своїм
самозреченням
подібний до смерті.
Хто в масці – той похований живцем!
Мов педалі органа –
скрипнули сходи…
Спалахнула лампа на ганку…
Чути твій голос:
«Хто там?»
Трагедія масок скінчилась…
Ревнощі – первинний інстинкт
дикого звіра…
Голос батька із далекого дитинства:
«Скажи, з ким мати спала,
то дам цукерку…»
Сховище в кінці лабіринту пам’яті
перетворилося на суд…
Кров ударила мені в голову…
Перед очима розпливається світ…
Ревнощі – витвір людської цивілізації…
Я – воскова лялька,
безпорадна перед
спекою…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375664
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.11.2012
автор: buddy