Маленький янгол, знявши білі крила,
Самотньо плакав на її плечі.
Ці крила, ця невідворотна сила
Ятрили його душу, як мечі.
Він міг тільки піднесено літати,
А прагнув просто жити на Землі.
І крила стали схожими на лати,
Які він часто скинути волів.
“Хай доля хоч її б нагородила” –
Звучало, як відлуння уночі.
Маленький янгол, знявши білі крила,
Молився й плакав на її плечі…
Коли у сонця вже забракне сил,
І стане ледь помітно вечоріти,
Повісивши на цвяшок пару крил,
Хтось поливатиме росою квіти.
І перестане існувати час
Земним відлунням неземного раю,
Коли торкнуться до Його плеча
І прошепочуть: “Я тебе кохаю”.
Заради цього варто пронести
Твоє ім’я через усі маршрути.
Я знаю: так мене торкнешся Ти!
Я вірю: ми це зможемо відчути.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376796
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.11.2012
автор: Іван Юник