У нашому житті безліч кольорів, відтінків, які складають гармонію, духовність нашого дивного існування. Інколи просто хочеться сісти на підлозі, виплакати усі свої проблеми, невдачі, погані слова та негативні емоції, власне безсилля та відчай. Плачеш… Думаєш….. Плануєш…. Поволі намагаєшся звикнути до змін, що завітали до твоєї душі, проте всі спроби виявляються марними. Щоденно прокидаєшся з ідеальною картинкою нового дня, що вселяє у тебе відчуття всесильності та непереможності. Однак забуваєш, що є актори, учасники цієї вистави, які нахабно вдиратимуться у твоє життя.
“Я ніколи не могла зрозуміти, чому іншим так цікаво порпатися у моїй душі?? Навіщо їм знати, що живе у моїх почуттях, які думки заколисують душу? Я не дозволяла нікому топтатися своїми брудними черевиками по своєму серцю. Але…Їх чорні підошви, вкриті акторською цікавістю, переживаннями та брехнею, марширують моїми почуттями. Чорні сліди… Жодні сльози, зливи не можуть змити їх з душі. Їх руки шматують сторінки мого життя!! Навіщо ж тоді думати, відчувати, коли все вже вирішено кимось чужим? Мені показували відредагований сценарій кожного нового дня, який прожити повинна була я. Ніхто не чув твоїх заперечень, адже німе кіно триває далі….
А я хочу писати драмо-комедійну історію свого існування власноруч, без чужих співавторів. Це все нагадує боротьбу з вітром. Ти відчуваєш його, знаєш, куди він зникає і звідкіля з’являється, однак побачити його неможливо, вхопити поглядом, прочитати історію його очей. Вони пусті, його душа-втікачка, яка втомилася жити у полоні власного егоїзму.
Були моменти, коли я відчувала себе всесильною, вільною, коли вірила, що можу бунтувати і перемогти сіру масу навколо. Проте не обходилося і без хвилин, коли страшенно хотілося забитися у тихий куточок темної кімнати, з розумінням того, що ти звичайна смертна людина, у душі якої вирує вогонь життя. Мені важко ламати свій характер, аби решта схвально хитали головою, побачивши те, чого вони прагнули. Однак досить часто виникала думка, що це є єдиний шанс вижити у світі егоїзму, байдужості та подекуди невігластва. Моя душа розуміла, що вона не підходить до жодного стандарту реальності, вважаючи себе “нестандартним форматом”, який багато хто намагався переписати, перефарбувати і вчинити безліч дій з префіксом пере-. Одна спроба, друга….. Як виявилося у мене стійка алергія до зовнішнього втручання і з кожною новою спробою душа ставала стійкішою до тих алергенів. Багато очей здивовано дивилися на мене, коли бачили усмішку на обличчі, хтось намагався висловити своє заперечення, внести виправлення, проте душевний опір виявився сильніший.
Минали роки… Життя крокувало далі, лишаючи за плечима кілометри пройдених почуттів, переживань та нездійснених бажань. Здавалося, що воно йде до того місця, де на нього чекає хтось, хто знає відповіді на усі запитання, що снували коридорами душі. Щоденно запитувала, куди ми йдемо, для чого і чи знайдемо шлях до того утопічного місця. Питання без відповідей….Вони розчинялися у повітрі, лишаючи ледь вловимий аромат бузку та очікування. Минали роки…. Подорож наосліп у темряві власної душі тривала далі. Я починала вірити у те, що цей шлях не отримає ніколи свого завершення. Проте….
Душа зупинилася на мить. Руки тремтіли від зимового холоду, яки огортав їх колючими обіймами, впиваючись у тонкі пальці. Ось він фінал моєї подорожі. Очі випікало вогнем втоми, проте вони вперто вдивлялися у темряву навколо. Чекай!! Ні…. Здалося…. Ні!! Ні!!! Я бачу!!! Моя душа була у полоні полиць, на яких знайшли порятунок сотні книг. “Карі”, “Зелені”, “Сірі”…. Ось вона!! Книга з написом “Сіро-зелені очі” стояла осторонь решти. Відкрити? Дізнатися, що ж чекає мене далі?? Чи лишити все під товщею пилу здогадок?! Голос у голові кричав, аби я відкрила ту книгу, хоч першу сторінку….
Однак всі сторінки були самотньо чисті… Їх тугу розвіював олівець, що лежав поміж листків.”
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377048
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.11.2012
автор: філософ