Я любила Тебе до клітинок.
Свою мрію вбачала в Тобі.
І гадала, що ми такі сильні
серед бурь і піщаних вітрів.
Я вже бачила наше весілля,
свою сукню і білу фату.
І обійми Твої, наче крила,
бо я з ними не йду, а лечу.
Та біда не ходила далеко,
з'ясувалось, що сумно зі мною,
далі жити - це зовсім не легко
із задуманою тишиною...
Що я можу?! Напевно, нічого.
Всоте плакать, вбивати себе.
А Тобі треба інша дорога -
по землі, а не... не до небес.
Що в мені? Тільки сльози і вірші.
І провина за все, що було.
Що в майбутньому? Що буде іншим?
Може, весни,а, може, й літо...
Я любила Тебе до клітинок.
Присвятила тихеньке життя.
Ти зірвав, не читав, - на частинки,
і назвав нецікавим сміттям...
Чути біль і не спати щоночі -
це і все. Та остання любов.
Як же підло вкололи ті очі?!
А що їм? Закохаються знов...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378197
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.11.2012
автор: Ліна Біла