Тоненькими пальчиками вона куйовдила своє чудове, кольору пожовклого листя, волосся: млосна втома терзала її – я відчув це з одного лише погляду,осінньої зустрічі наших очей.
Вона зайшла, посміхаючись, теплою, трішки вимученою посмішкою, адресованою в «нікуди». Вона не сказала слів привітань. Простягнула руку та легенько нахилила голову в знак того, що помітила мене та ладна почати розмову.
О, Меггі! Цілковито не українська зовнішність. Про тебе мабуть думають, що ти із Франції, або може із Данії, або ж, на худий кінець, не відомо яким чином залетіла птаха теплих середземноморських морів.
Але ти :
загубилась у світі формалій, зарплатні, Інформацій;
ти боїшся вставати зранку, бо боїшся побачити своє лице. І що наступний день нічого не принесе, теж боїшся, але трішечки менше.. бо краса все ж важливіше за все.
Ми сиділи у звичайнісінькій львівській кав’ярні. Вона – така молода і водночас дуже втомлена, це видко по її великим, кольору теплої кори, очам. І я, журналіст, в добре випрасуваному, елегантному костюмі. Я подзвонив їй учора, гадаючи домовитись про зустріч за тиждень, але вона сказала, що рада буде зустрітись хоч сьогодні. Вона дуже змінилась за останні п’ять років, що я бачив її востаннє і серце болісно стиснулось, коли вона посміхаючись, простягла мені руку для привітання. Вона замовила міцну чорну каву без цукру. Я здивовано поглянув на неї:
- Меггі, невже Ви не пам’ятаєте, як ми сиділи тут, п’ять років назад, і як Ви нервували коли Вам принесли каву без ваніліну?
- Я дуже змінилася за той час. Мені здається, що я заспокоїлась, стала трішечки розсудливішою, - я подумав що вона права, адже та Меггі, котру я знав прийшла б на зустріч на підборах, у платті яке б обов’язково шокувало усіх, без винятку, оточуючих. Ця ж, нова Меггі, одягла звичайне сіре пальто та кросівки. – Ви читали мої останні твори?
- Так, вони дуже несхожі на те, що Ви писали раніше, – я ввімкнув диктофон і подивився у темні очі Меггі, силуючись зрозуміти, що вони від мене приховують.
- Певною мірою так і є… - вона задумливо розмішувала каву ложечкою - Я багато зрозуміла за ці роки, але я ще не зрозуміла життя настільки, щоб вірити у те, що пишу.
- Ви торкаєтесь у своїх творах проблеми закоханості у природу, звідки такі думки?
- Просто я відчула цю любов у собі. Не знаю, чому так вийшло,адже, як Ви знаєте я ніколи не була прихильницею філософії.
- Розумію, але… Меггі! – я взяв її долоні в свої – вони виявились холодні мов крига, - Ви можете розповісти, що сталося з тією сонячною дівчинкою? Вам зараз лиш трохи за тридцять, але мені здається, що є дещо, що відіймає усі ваші сили! – я говорив до неї з болем, з почуттям.
Меггі нервово вирвала свої долоні з моїх. Коли вона почала відповідати, голос її забринів від напруження, та все ж вона взяла себе в руки – я бачив цю боротьбу по болісній хвилі, що пробігла по її обличчі.
- Мабуть ти не знаєш, та я прагнула цієї зустрічі, щоб справді розповісти. – вона мала гарну звичку з легкістю переходити на звертання «ти», але зараз вимовила це слово ледь чутно, чи не з острахом, - І мене навіть не зачіпає той диктофон, який ти сховав у руці. - я знітився, але нічим не видав себе: у мене практики 26 років. Вона ж акуратно відкрила пачку цигарок і затягнувшись, продовжила. – Моя розповідь навіть не оповідання, в ній немає дії, часу чи чогось такого. Це просто марна спроба виразити своє кохання до того, хто не спроможний цю любов прийняти. Чи зможеш ти вислухати мене навіть знаючи, що розповідь моя – зовсім не те, що потрібно справжньому журналісту?
Я коротко кивнув.
- Все почалося… Ні, я не пам’ятаю. Просто я сиділа на низькій залізній огорожі в якомусь спальному районі, то була справжня осінь. Час від часу починав іти дощ, тож я не закривала парасольку. В калюжах плавало, кораблями, листя, іноді воно стикалось між собою, набиралось води і тонуло – як люди: я побачила в звичайному листочку коротку схему людського життя. Тим часом, знов пішов дощ, я відкинула свою парасольку, а якщо сказати правду, то я віддала її хлопчику. Він шов по вулиці геть мокрий і весь зіщулився від холоду. Мені стало шкода його.
- Так, але… Яке це має відношення до…? - слухаючи її я перестав відчувати себе журналістом, просто хотів розібратися у всьому, тому й задавав дурні запитання.
- Вибач, але ти продовжуй, я упевнений, що зрозумію.
Меггі нічого на це не відповіла. Вона склонилась над своєю кавою та підперла рукою голову. В неї було чудове волосся кольору пожовклого листя, трішки жорсткувате на мою думку, але не мені судити: я ніколи його не торкався. Вона підняла на мене свої дивні очі:
- Послухай, давай зустрінемось завтра ввечері. Я подумаю над тим, що тобі розповісти.
далі буде. (Якщо це матиме сенс)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378381
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.11.2012
автор: Мілена