Я розмовляла з Місяцем давно,
Він хлопцем на землі був дуже гарним.
Але мільйони років вже пройшло.
Хоча йому здавалось,що недавно.
Він закохався в Сонце!І ходив
За Сонцем кожну вільную хвилину.
Він так любив!О,як же він любив!
І так хотів в житті свою родину.
Тоді ще відьми злі та й силу мали,
Від заздрощів боліли іх серця.
Бо іх ніколи так ще не кохали,
І відьма розлучити іх могла.
Та що там розлучити!Могли вбити!
Але вмішались Ангели небес.
Одна умова:ім не разом жити.
У світі не буває без чудес.
На жаль-ім не вдалося врятувати
Життя разом.І Ангел ім сказав:
-О Сонечко!Саме будеш блукати!
А Місяць дуже довго не чекав-
Він Сонцю в руки дав таке проміння,
Щоби кидало в очі воно всім.
І не було у них навіть весілля.
Лиш оцю казку Вам я розповім.
Ви дивитесь-а Сонечко кидає
Промінчики.Це Місяць йому дав.
Бо Місяць досі Сонечко кохає-
Промінчиками Сонце захищав.
І ходять порізно.І досі не стрічались.
Сонечко-вдень.А Місяць-уночі.
Але вони і досі ще кохали.
І досі в Сонця ці промінчики в руці.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378597
Рубрика: Портретна поезія
дата надходження 18.11.2012
автор: Відочка Вансель