Для кожної історії важливим є початок, та в цій розповіді він простий і банальний. Звичайний вечір початку літа 2008 року. Я як зазвичай в той час сидів в чаті. Сидів та шукав з ким би це знову познайомитись. Увагу привернула дівчинка з «помпезним» нікнеймом Ліліана. Чому саме вона? Мабуть тому, що в анкеті її були фото такої рідної мені річки Стрий. Уже й не пригадаю чи я сам тоді їй написав, чи то вона мені, та і це не так важливо, та розмова і знайомство у нас розпочалось. Та все ж пам’ятаю, що воно було не з найкращих, адже мої жарти і підколки, не знаючи мене, зрозуміти можна не одразу. От і вона мене не одразу зрозуміла, тож і великого бажання до розмови не проявляла. Та все ж я зміг випитати її ім’я, хоч воно було очевидним з її ніку, її вік, та дізнатись те що вона з Гніздичева, який також є для мене трішки рідним, оскільки мене хрестили в цьому селищі (як потім виявилось нас з нею хрестив один і той самий священик). Як я уже сказав, наше знайомство було не з найкращих, тому коли в наступні рази намагався з нею поспілкуватись, вона не дуже охоча до цього була.
Ситуація змінилась аж після того як Ліля дізналась, що я мав золоту медаль та ще пишу вірші. Чомусь ці два факти змусили її по новому почати сприймати мене, тому далі наша розмова в’язалась дуже легко і була завжди досить приємною. Не в образу моїм колишнім дівчатам, та в мене ніколи не було розумної дівчини. А Ліля, з поміж іншим, саме вирізнялась такою якістю. Мабуть тим вона привернула мою увагу настільки, що з нею я спілкувався набагато більше, ніж з іншими дівчатами, яких на той момент в мене було чимало. Проте, тоді я мав дівчину, тож цікавитись Лільою я міг більше як людиною, ніж як особою протилежної статі.
Та ставлення до неї переломив один випадок. Настав час мені їхати на практику в археологічну експедицію. Ще перед від’їздом я пам’ятаю тривогу у неї. Вона дуже не хотіла, щоб я кудись їхав, і чомусь мала велике хвилювання. Як виявилось воно було недаремне. На практику я поїхав в понеділок, та вже в середу мені стало дуже погано. В другій половині дня мене почала боліти печінка, до вечора жахливо розболілись нирки, піднявся жар, мене почало ознобити, ще через деякий час я відчув себе в прострації, коли я і навколишній світ наче існуємо окремо. По-правді, тоді в мене були думки, що можливо я помру. На щастя, цього не сталося. Якось ту ніч мені вдалось пережити. На ранок я почувався жахливо, та все рівно краще ніж вночі. Найгірше було те, що я не мав жодної здогадки, що зі мною. Уже повернувшись в суботу додому я знайшов на собі сліди від укусу, очевидно змії. Так як я дитя асфальту, відповідно по приїзді на практику мене кусало все що рухалось, тож за пару днів я вже просто не звертав на те увагу, а зважаючи на те, що в мене від 16 років притуплене відчуття болю, не дивно що я не помітив самого моменту укусу. Та менше з тим. По-приїзді додому на вихідні, мене здивував та налякав не знайдений укус, а Ліля. Першим її запитанням було, чи зі мною все було гаразд, зокрема в середу. Сказати що я оторопів це нічого не сказати. Я їй розповів що зі мною було. Вона ж скинула мені вірш, який написала тої злощасної середи вночі. Вірш був присвячений мені, та написаний з якимось острахом і тугою. У вірші були написані найкращі слова які я коли-небудь чув про себе. Ліля мені розповіла, що тієї середи вона не могла заснути, сльози котились з її очей, а думки всі були про мене. Тоді я не міг зрозуміти, усвідомити та пояснити як дівчина, з якою ми не бачились ніколи, з якою знайомі лиш місяці від сили змогла відчути що мені погано, що чуть не відійшов на той світ. Невже між мною і нею є якийсь зв’язок? Те питання надовго засіло в моїй голові. І ставитись до Лілі з того моменту я став по особливому. Тоді на її вірш я відповів своїм. І це були не єдині вірші написані нами один одному.
Далі це літо приходило уже без якихось значимих у нашій історії подій. Пам’ятаю, що вона не дуже була від захваті від моєї дівчини. Раз скинула мені сторінку свого знайомого, якому моя дівчина щось виписувала чи вимальовувала на стіні. Тож коли я розійшовся з нею, Ліля сказала що це на краще. Я ж з нетерпінням чекав початку навчального року, оскільки дома мені було нудно, за одногрупниками і університетом я уже скучив, та найбільше мені хотілось нарешті зустрітись з Лільою в живу. Що і сталось нарешті, якщо мене не обманює зараз пам’ять, 11 вересня. Дата ця важлива, бо 11 вересня ще буде згадуватись в цій розповіді. Чогось грандіозного під час нашої з нею першої зустрічі не відбулось. Падав дощ, тож гуляли ми під парасольками. Щось трошки побалакали, та зовсім не так, як ми розмовляли в неті, та й на цьому все завершилось. Після цією зустрічі ми з нею аж до літа зустрічались лиш раз, і то, щоб вона мені подарувала свою книжку. Та кілька раз пересікались в університеті, а точніше у спорткомплексі. Натомість всі наші відносини відбувались у віртуальному просторі. Ми завжди переписувались. Нам завжди було що поговорити, тим паче, що Ліля була така дівчина, з якою я міг поговорити про будь-що. Вона була єдина кому я довіряв наболіле, якого в мене на той час було багато. Вона знала про всіх моїх дівчат. Відчуття було наче вона цілком присутня в моєму житті. Щодо книжки, яку вона мені подарувала, то це була збірка її віршів, куди вона включила також нашу переписку віршами. Для мене це було дуже дивно і дуже приємно.
Вперше, про Лілю як про дівчину я задумався в новорічну пору. Щось ми тоді переписувались про стосунки, за її хлопця, чи про те що їй подобається якийсь хлопець, а він їй не відповідає взаємністю. Уже погано пам’ятаю що саме. Та тоді в мене виникла думка що така дівчина як вона мабуть ідеальна для будь-якого хлопця, адже вона розумна, доволі гарна, цікава, з якою можна про будь-що поговорити, якій можна довіряти. Щодо себе, я лиш подумав, що мені про таку дівчину тільки мріяти. Що вона ніколи в мене не закохається. А той хто не відповідає їй взаємністю просто ідіот. Вона мені звісно подобалась, дуже навіть, і любив її, та тільки як людину, бо наважитись в неї закохатись вважав просто наївним.
Так пройшла була зима. Весна. І настало літо. Щоправда весна не пройшла непомітно. З Лільою за цей час нічого не змінилось, але у моєму житті з явилась та, через кого я згодом згубив Лілю. Вона була зовсім відмінною від Лілі. Звичайна дівчина, мила й наївна, трохи замкнена в собі, та з великою любов’ю до оточуючого світу та до друзів. З нею в мене була більше ніж дружба. Я відчував себе для неї замінником хлопця. Було бажання спробувати стати для неї хлопцем, та її сестра мене відмовила.
Тож все так протривало до літа, а точніш до 17 червня. Цей день від самого початку був особливим. Вдень я здавав іспит, досить важкий, та отримав 5, тож додому повернувся з піднесеним настроєм. Та справжній шок чекав мене вночі. Того вечора поспілкувались з Лільою як зазвичай. Вона уже пішла була спати. Та вночі повернулась. І почала розмову. Розмову, хід якої я спочатку не міг зрозуміти. Вона почала прощатись зі мною, казати що це кінець. Я не розумів її. Тоді вона сказала, що любить мене. Я теж сказав, що люблю її, і вона мені дуже дорога людина. Та вона уточнила, що любить мене не як друга, а як хлопця. Ось тоді в мене і наступив шок. Я з разів 10 перечитував ті рядки. І сам всьому не вірив. Як? Як така дівчина як вона освідчується мені? Як взагалі так сталось, що вона в мене закохалась? Я не міг це усвідомити, я не міг в це повірити. Емоції переповнили мене. Радість, здивування, шок, розгубленість. Усе на раз. Неначе казка якась для мене наступила. Трохи оговтавшись я став продовжувати розмову. Я не міг зрозуміти, чому вона прощається зі мною. Вона сказала, що дружбі тепер кінець. Я її почав переконувати, що і вона мені давно не байдужа. Та вона не хотіла вірити мені. Розмова тоді була довга. Вирішили, що остаточно все треба вирішити вживу. Для нормальної людини з того моменту і справді б наступила казка, адже дівчина, про тільки можна й мріяти, освідчується тобі у коханні.
Та це для нормальної людини, та не для мене. Для мене ж постав вибір. Адже ж була ще й друга, за якою я вже декілька місяців упадав. Потрібно було розібратись в собі. Ліля для мене була дуже дорога людина, і я розумів, що не маю права її образити. Всіх попередніх дівчат я кидав, і не хотів, щоб і вона приєдналася до їх числа. Тоді я розумів, що будь-який вибір буде незворотнім. Адже, якщо оберу Лілю, то буду з нею назавжди. Якщо ж іншу, тоді втрачу її назавжди. Чесно, я хотів бути з Лільою. Та мене бентежило, що в мене на той час ще були почуття до другої. Що правда їй, тобто другій, я, чомусь, одразу сказав, що тепер в мене є дівчина. Та й не тільки це. Я їй розказав усю нашу історію з Лільою. Вона сказала, що я повинен бути з нею. Хоча я розумів, що вона сама не дуже була в захваті від цього. На прощання вона мене поцілувала в губи, а до того навіть в щічку ніколи не хотіла мене одного цілувати. Це мене збентежило і ще більше заплутало. Щодо вибору, я вирішив порадитись з друзями. Всі вони одноголосно сказали, що я люблю Лілю, а в другу лиш закоханий, тому вибір має бути зрозумілим. Тому я остаточно вирішив, що буду з Лільою. Для початку я вирішив придушити всі почуття до другої, що, до речі, було не просто.
Та літо, і те, що настали канікули мені в цьому допомогло. А от щодо наших з Лільою стосунків, літо навпаки було нам не на руку. Оскільки бід час навчання ми могли б бачитись хоч кожен день. А так були по різних містах. Та ми справлялись. Місцем зустрічі для нас був Жидачів, рідний по суті для нас обох. Після першої нашої зустрічі там, яка відбулась з великою натяжкою, оскільки погода нам завжди заважала, то і тоді був великий ливень. Та ми все ж зустрілись. І стало ясно, що ми таки зустрічаємось. Що правда зустрічання наше проходило більше в переписці, ніж в живу. Та я все рівно був щасливий, що я з нею. Нарешті я знайшов ту дівчину, від якої чув слова люблю і знав що це щиро. Якій самій говорив ці слова, і вони теж були щирими.
Щоправда в живу в нас не все клеїлось. При переписці ми могли говорити абсолютно про все. А при зустрічах Ліля була дуже скута і замкнута. Я не розумів чому. Чи вона соромилась мене. Чи боялась. Чи не довіряла. Мене це насторожувало. Коли ж я поїхав на практику, і не мав можливості не тільки з нею бачитись, але й переписуватись, то справді відчув велике сумування за нею. Тому тільки повернувшись додому, одразу поїхав на зустріч з нею в Жидачів.
Літо по трохи проходило. Наші прогулянки майже завжди зустрічав дощик. При переписці ми далі лякали один одного, коли могли в один момент ні з того ні з сього написати однакові речі. Все було добре, до моменту, коли слід було їхати у Львів до подруги, рідної сестри тої другої, на день народження. Вона запрошувала мене з Лільою, і я дуже хотів, щоб вона поїхала зі мною, адже боявся, що може ще щось відчувати до другої. Та вона не захотіла зі мною поїхати. На дні народженні ми з другою дивно якось ладнали. Ми розуміли, що того формату дружби, який у нас був уже не буде і можливо через це пів дня народження гаркались, мирились. Ввечері ми всі пішли на Високий Замок. Пам’ятаю цей незабутній краєвид нічного Львова. Якось так сталось що ми з другою опинились окремо від інших стоячи на краю гори і любуючись краєвидом. Тоді зустрілись поглядом. Я бачив в її погляді бажання поцілунку. Десь глибоко і в мене тоді воно було. Та я усвідомлював, що якщо когось і поцілую в цьому місці, то єдину дівчину – Лілю. Страхи було подолано. Тепер я більше був певен, що люблю тільки Лілю, а з другою зможу бути другом.
Прокинувшись на наступний день я вирішив поїхати не до Стрия, а в Жидачів, щоб погуляти з Лільою. Так я й зробив. Щоправда, після цієї прогулянки, уже під час переписки Ліля почала мене звинувачувати, що зі Львова я вернувся якийсь не такий. Що я люблю не її, а другу. Це розізлило мене, і заплутало. Тоді я і з нею трохи посварився, і ще й другій вночі написав смс, що через неї Ліля сумнівається в мені. Але і після цього ми з Лільою помирились. Хоча те, що вона не вірила в мою любов мене дуже заділо.
Ще більше добавило масла в вогонь, коли Ліля запитала мене, чи може вона зустрітись зі своїм другом з Італії, який кличе її на чашку кави. По-перше, я і так завжди був ревнивим. А по-друге, мене заділо, навіщо вона мене це запитує. Невже справді бажає зустрітись зі старим ухажором, адже він її не з дружніх намірів на каву кличе. Та все ж я тішив себе думкою, що скоро вже осінь, почнеться навчання, ми обоє будемо у Львові, і все буде супер.
Та не сталось так як гадалось. Коли ми вперше пішли гуляти уже у Львові, я вирішив її зводити на те місце на Високому Замку. Та… її я там таки не поцілував. В її очах я не побачив бажання поцілунку, яке я бачив в другої очах. Мене це засмутило. Той момент мабуть став початком кінця.
Після прогулянки з Лільою, я пішов ще гуляти з друзями. І кінці прогулянки сталось щось дивне. Коли ми вже проводили сестричок додому, щось я чи сказав другій чи що, та вона мені заїхала між ніг. Коли я присів від болі, вона присіла поруч та почала вибачатись. Спочатку щось говорила. Та раптом я усвідомив, що вона мене цілує в обличчя. Я не розумів, що вона робить, та зупинити її не зміг. Я зрозумів, що остаточно заплутався. Ще за тиждень, я кинув Лілю, та почав зустрічатися з другою. Я зробив одну з найбільших та найдурніших помилок у своєму житті. Та усвідомив це лиш через декілька років.
Ось уже пройшло стільки років з тих подій. Багато чого сталось. Та все дійшло до того, що зараз я знову люблю Лілю. Хоча слово знову тут не дуже умісне. Швидше я по новому її покохав. Адже я змінився. Та і вона помінялась. Але щось в тому світі нас таки поєднує і тримає разом, хоч і окремо. Щоправда, тепер ми помінялись місцями. Колись вона страждала від того, що любила мене, тепер я страждаю, від того, що кохаю її. Чому я її знову покохав? Бо вона справді та, про яку можна тільки мріяти. Вона і гарна, і розумна, і цікава та навіть не це основне. При спілкуванні з нею я відчуваю її душу. Це важко пояснити. Та хто любив, той зрозуміє. З іншими дівчатами мені бракувало самих дівчат, їх поцілунків і всього іншого. А з нею мені бракує лиш одного – її любові.
А щодо того місця на Високому Замку, то це слово дане собі я зберіг. Я так і не поцілував там жодну іншу, навіть ту, з якою був два роки, і не раз в тому місці бував. Це місце в моїх мріях зарезервоване тільки для поцілунку з Лільою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378988
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.11.2012
автор: Csander Cage