Наші душі, наче кери, невгамовні хижаки.
Без розваг кривавих марно
Уявить їх на землі.
Всім єством вони бажають в Давній Рим перенестися,
Щоб щодня бої смертельні споглядати з висоти.
Небо чорним вмить стає, та мене це не зупинить,
Я отримую блаженство, споглядаючи за цим.
Небо навпіл розкололось,
Грім стражденний чути всім.
Та ніхто бійців не спинить,
Доки тіло бездиханне не впаде до панських ніг.
Рим для мене лише згадка.
Мені в ньому не бувать.
Та я знаю, що це дійство вдовольнить мене сповна.
Воно нудьгу по вітру пустить, врятувавши від журби.
Та піднесення коротке. Швидко зникне у пітьмі.
І моїй прекрасній музі
Я відкрию шлях прямий до безмежних дум своїх.
Знову вернеться нудьга, хоч її ніхто не звав.
Знову виплекаю зло,
Аби світло ще не раз ніч у день перетворило,
І троянду ніжно білу врятувало від нудьги,
Як мене – від журби.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379463
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.11.2012
автор: Просто Нікі