Мені пустили лева в серце-клітку
А пазурів відтяти не взялись.
Голодного і злого... Вкоротити віку
Йому запроста, але важче ніж колись.
І ніби б знає звір той ласку-ніжність
Та приручить нема його вже сил
Спихне свого хазяїна у вічність...
Під кровотеч кривавих теплий пил.
І, гриву розпустивши, крик зловіщий
Кида з-під ребер, аж в жахах душа
І янгол мій, як бачите, не вічний...
І світлий може дати відкоша...
Позбутись — разом з серцем... Залишити —
У мене не сталевий міокард...
Хіба приспать... Він в сон, а я тужити...
Навшпиньки пробиратись між завад...
Пройти тихцем по спогадах казкових,
Допоки лев дріматиме в кутку.
І страченій надати музі слово.
Нехай затягне пісню ту тремку,
Медея що колись співала змію,
Аби руно схопити міг Ясон...
І от би ненаситному левищу
таким же був солодким вічний сон.
(М. Опанасенко 22.11.2012)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379653
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.11.2012
автор: MAKSSTAL`