…Нема вже ринків, як раніш, базарів українських вже нема. Не ревуть воли попід огорожею, коней не видно. Гомін людський ховається уривками по рядах, а то й зовсім пропадає. Швидке, як задиркуватий підліток 21 століття, розмахуючи айфонами та айподами, розжбурляло все те, що зуміло ще залишитись після поперемінного кидання з комунізму в капіталізм. І торгу вже нема такого, як раніш. Торгу нема, а виторг є. Хоч як не спитаєш – і виторгу кажуть нема, хитро кажуть…
…Ось і нам треба на ринок їхати, щось на осінь дружині купити. Бо то не модне, то не тепле, а то – ні, взагалі одягати не хочу. А в магазин? То там дорожче буде.
Стоянка не забита машинами, і місце можна легко знайти, і не турбує ніхто. Немає товчії. Ну й добре.
А тут дядечко такий непримітний собі, погляд такий стурбований.
- Вы за стояночку заплатить не хотите?
- Але ж сказали стоянка безкоштовна, ще по телевізору якось…, - невпевнено намагаюсь я відстояти свої фінанси, - казали, що незаконно…
- Ну как хотите, - не втрачає до мене інтерес дядько, - молодёжь сами знаете щас какая. Ничего оставить нельзя.
Я насторожено оглядаюсь навкруги, але з сучасної молоді бачу лише напівобірвану афішу якоїсь естрадної групи. Та занепокоєння вже оселилося в душі і п’ятірка з мого карману перекочовує до кармана дядька.
- Не волнуйтесь, за машинкой последим, - заспокоює мене дядько і зникає, побачивши нового клієнта.
- Ну кричи, як що, - я зітхаю, плескаю машину по крилу і ми йдемо на ринок.
Лінії торгових рядів, заспокоюючи одноматністю асортименту і не зрозумілістю розташування, тягнуться по ринку. От і светри які, гарні. Міряємо. Дружина крутиться перед дзеркалом, а продавчиня одним оком слідкує за нею, а другим за мною. Слідкує насторожено.
- Скинуть не могу цену, - раптом заявляє продавчиня, - и так за закупку отдаю.
- А у вас немає на розмір більшого? – питає дружина.
- Девушка, на вас отлично сидит, потом растянется, ещё благодарить будете, последний завоз, потом подорожает, - викарбовуються гіпнотезуючі фрази продавщиці. Але потрібного розміру немає і ми йдемо далі.
- Куртка купи, хорошая, кожа, - зупиняє нас, як то кажуть, особа кавказької національності, біля палатки з куртками.
- Та ні, дякуємо. Ми светра шукаємо, - але вже пізно.
- Слушай, такой женщине нужна куртка красивая, сматри какие есть, какая кожа, - наспівує продавець і продовжує зомбувати нас, - какой счасливый ты, да, какая женщина с тобой, какая, царевна!
Куртку ми не збиралися купляти, нам потрібен светр і ми з царівною, якось вирвавшись з ціпких обійм продавця, йдемо рядами.
Поволі калейдоскоп барвистого одягу починає зливатись в очах в яркі, різнокольорові плями і я не витримую.
- Піду я в запчастини, давай зустрінемось через годину, - рятую я себе від светерового полону, а дружину від свого буркотіння. І тим самим зберігши і собі і їй настрій, йду гуляти по ринку, сумлінно витрачаючи домовлений час.
Торгові палатки заповнені одягом та крамом, дивують кількісним навалом. Але рідко що впадає в очі, вирізняючись на фоні іншого. Як вартові інколи зустрічаються манекени. Але варта нелегка, мабуть у них, бо вид мають такий, що не в одній битві здобувається. На перехрестях торгових рядів шаманять суворі чоловіки, час від часу повторюючи вже давно знайомі заклинання – рублі, долари, рублі, долари. Котяться між рядів візки з кавою та чаєм, а он де тітка торгує біляшами, апетитними та розміром з піцу. Куплений спонтанно біляш жирний та пухкий. І хоч, хто там знає з чого він зроблений, на диво смачний.
Година минула, ми їдемо додому. Дружина з новим светром, а я з почуттям заспокоєння, що не змерзне.
Сіли вдома вечеряти, під гамселення новин у телевізорі. Закінчення вихідного дня створювало атмосферу затишку та полонило лінню. І навіть не було бажання йти у кімнату на диван, під великий телевізор. Так вже комфортно було сидячі на стільці та ганяючи ложкою в чашці давно застиглий чай, дивитися кухонний телевізор з сюжетами про дивом врятованих котів та фінансові ризики чергової реформи.
- Я для тебе подарунок купила, - вивела мене дружина зі стану медитативного поглинання чаю і поклала на край стола прозорий пакунок з одежиною, - ти ж хотів колись вишиванку…
Обережно розгортаю пакунок та достаю з нього вишиту сорочку. Я дійсно хотів колись вишиванку, а тут ще й несподівано…
- Гарна, - кажу я, роздивляючись свою обнову, - мабуть справжній
льон. Хоч я в льоні якось не дуже… За волошковим українським візерунком сорочки, на комірці, я помічаю невеликий ярличок. Маленьким прапором далекої східної країни гордо майорить він серед українського орнаменту – made in china. Що поробиш – глобалізація. Така вона глобалізація наших ринків…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379762
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.11.2012
автор: stroi