- Не кидаАйся хлібом – він святий, -
Говорив татусь своєму сину.
- Бо той колос справді золотий,
Що його засіяла людина.
Він від сонця сили набирав,
Від дощів він набирався соку.
Стиглим комбайнер його збирав,
Зерна з нього віз водій до току.
Звідти – в зерносховище, у млин,
Де зерно вже борошном ставало
Білим, наче крейда, і пухким,
Щоб із нього хлібчик випікали
У пекарні, булку і торта,
Макарони, печиво робили.
Непроста ця праця, непроста –
Хліб дістать. То ж скільки треба сили!
- Не кидайся хлібом – він святий, -
Слово вставив і дідусь Микита.
- Був у краю час колись такий,
Що вмирали і дорослі, й діти,
Бо не було з чого хліб спекти,
Жодну їжу не було де взяти.
Наче Бога, ждали всі весни,
Щоб у полі лободи нарвати.
Поки дочекались знову жнив,
Мало хто в селі лишився жити...
- Я не кину хліб, що вийшов з нив,
І другим не дам цього зробити! -
Сказав хлопець, хліб у руки взяв,
Потекла сльоза гірка щокою.
До лиця підніс, поцілував
Скибку ту, що стала вмить святою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380107
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 25.11.2012
автор: Крилата (Любов Пікас)