Ой, же, Осене щедра і мила,
Виплач рясно осінні дощі,
Бо краплина чомусь опинилась
На моїй вже сльозою щоці.
Для усіх, непомітно змахнула,
Я вітрами сушила її,
Але щемом у серці відчула,
Що не дощ, а це сльози твої.
То чому ж не дощить, а ти плачеш?
Золотою ж ходою ідеш…
І дощами, принаймні, пробачиш,
Те, що смуток осінній несеш.
Запечалені сльози жіночі,
Вже не раз у краплини влились,
А ти щастя для нас напророчиш,
І в вечірній свічі усміхнись…
Полум'яним у золоті листом
Застели сяйно рідний поріг,
А туманом, що звівся над містом,
Притулися легенько до ніг.
Це тобі сповідають всі смути,
І мінорні акорди душі,
І кохання шукають забуте…
У майбутнє сліди залиши.
Ой, же , Осене, мила, чарівна…
У прощанні вітрами злети.
Ти красою своєю Царівна!
А за смуток… іще раз прости.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381543
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.11.2012
автор: Тетяна Луківська