В осінню, сіру і холодну ніч
Де тіні довгі і вузькі мов жердь
Зустрінеш свою долю віч на віч
Знесилену, страшну мов смерть.
Здивовано так дивишся на неї
Спитати ти боїшся - що за діло?
Чому біле лице мов стелі
Чому знемога захопила тіло?
- Чому така?, війна мене стомила
Не сплю, не їм - на це часу не маю
Я допомоги у рідні просила
Та марно ми безсильні - знаю.
Перемогти оті страшні творіння
Не в змозі - занадто вони сильні
І з кожним часом їхні володіння
Все ширші і страшні та дивні.
Вони руйнують все що навкруги
До чого доторкнуться – помирає
Не буде з ними миру - жди біди
І все що може, світ їх покидає.
Відрада: мало, та не всі такі
Зустрінеш в них і щастя, і добро
Вони прекрасні в свому співчутті
Надійне і міцне в підтримці їх крило.
І посмішки привітні коли щирі
І в серці в них є місце для терпіння
І їхні діти чисті, дивно – милі
І в душах проростає крик сумління.
Так я перечу своїм словом слово
Та правду кажу: світ цей поділили.
Вважали іх слабкими, помилково
Ми самовпевнено не бачили їх сили.
- Та хто ж вони, чи що скажіть благаю!
Попросиш хлюпнув носом мов дитина
- Безпечно де скажіть - і я втікаю.
- Куди втечеш від себе - це людина.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382140
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 03.12.2012
автор: Куцехвостик