Серце двояко віщує – спокій і агонію. Приплив кисню до мозку збільшує вплив здорового глузду на ситуативне оточення.
Вдих.
Видих.
Душа приречено б’ється у чотирьох стінах, намагаючись розбити їх на друзки. Фатальні руїни власного недобудованого дому підсипають до свідомості порох. Доба розділилася на бездоганні шматочки метрів квадратних.
Вдих...
Видих...
Душу заклинило… чи спаралізувало. Новий сплеск емоцій спалахує прикрою сльозою з блакитних очей. Бажання крику губиться у звично твердому шепоті спраглих спокою уст.
Вдих…
Видих…
Чорна ряса священика вкотре підтверджує заперечення існування Бога. Незмінна незламність невіри. Слуга Дому Божого різко і знервовано реагує на відмову від сповіді. Зблискує своїми новими черевиками під час крутого повороту до дверей.
Вдих…
Видих…
Спокій поволі починає остаточно вимотувати нерви, зусилля волі ще підкоряються твердим думкам. Погляд на руки гіперболізує враження меншовартості і непотрібності.
Вдих...
Видих…
Вічність кричить прожитими і пережитими днями, які ще дають поживу споминам. Згадка про сина констатує нереальність його повернення до приреченого на вічну муку совісті батька.
Вдих!
Видих!!
Востаннє...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384032
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.12.2012
автор: Олена Водошняк