Вона мала звичку водити пальцем по краю чашки і в той самий час дивитись кудись в вікно або на стіну, кудись не на об’єкт її ласки. Це було схоже на якийсь космічний ритуал, наче вона таким чином відкриває таємничий портал і з’єднується з іншими вимірами. І, коли я дивилась в цей момент в її очі мені ставало моторошно, бо вони були надзвичайно пусті і прозорі. Здавалося, вона зникає, розчиняється в просторі нашої улюбленої маленької кав’ярні в центрі міста. Тоді я задавала питання, або просто кидала якусь фразу, аби лише вона повернулась і посміхнулась своєю живою заспокійливою посмішкою.
- Знаєш, - сказала вона тоді, повертаючись із далеку, і відводячи очі від виду за вікном. - Ти завжди все аналізувала краще за мене. От я і подумала, що тільки ти зможеш допомогти мені розібратись.
Я зібрала вилочкою шоколад зі своєї гофри і надпила своє м’яке капучіно.
- Розібратись в чому? – запитала я.
Вона перестала посміхатись і її вираз обличчя став дуже серйозним.
- В мені.
Ми з нею були ідеальним тандемом, детектором брехні та найбільшими реалістами, яких тільки можна було знайти. Її даром було бачити суть всіх речей, що яким є насправді. Я ж вміла аналізувати, звести все до купи і побудувати причинно-наслідковий ланцюжок. В будь-якій ситуації вона починала, я ж закінчувала. І мені було точно зрозуміло, що одній без одної нам було б складно. Вона б не доводила свою думку до кінця і не пояснювала б чого думає саме так, а не інакше, а я б просто не знала від чого відштовхнутись у всіх своїх роздумах і губилась би ще на самому початку.
Але вся наша дружба полягала на тому, що вона ніколи не казала, що бачить в мені, а я ж натомість ніколи не аналізувала її особистість та дії. Тож, коли вона попросила зробити якісь висновки на рахунок неї, я розгубилась. Але відмовити не змогла. По-перше, це була заманлива пропозиція, а по-друге, вона говорила так серйозно, що я навіть сумніватися не могла в її намірах пізнати себе краще. Тож я просто кивнула головою.
З хвилину вона сиділа мовчки, надпиваючи свою каву з молоком і цукром, неначе не могла вирішити з чого почати та як сформувати, що саме її цікавить.
Нарешті вона промовила
- Скажи, як на твою думку, я закохана?
Я знову розгубилась. Це було найдивніше питання з усіх, які вона мені коли-небудь задавала.
- Хіба ти сама цього не відчуваєш?
Вона похитала головою.
- Там всередині мене щось є, але я зовсім не можу зрозуміти, чи це кохання. Можливо то просто бажання мати хоча б когось біля себе, бажання бути коханою, яке спроектувалось саме на нього.
Я знала про кого вона говорить, але навіть не уявляла, що їй на це сказати. Я часто бачила їх разом, вони обоє займались плаванням і вчились в одній групі. Вони дружили. Могло здатись, що вони закохані одне в одного, але я б це так не назвала. Так вони мали взаємну симпатію близьких друзів, але я не бачила в них того магнетизму і привабливості насправді закоханих людей. Вони не сяяли, як маяки в темну ніч, стоячи між ними не відчувалось, що знаходишся в центрі чогось інтимного, неначе випадково потрапив в чужу сім’ю. На мій погляд, струм між ними був заслабкий.
І тут вона неначе підтвердила всі мої спостереження цією невпевненою фразою: «Скажи, я закохана?»
Я не придумала нічого інакшого, як попросити її описати свої почуття до нього, на що вони схожі.
Вона знов почала водити пальцем по краю чашки.
- Мені з ним комфортно…Я відчуваю захист…Я йому довіряю…Але те саме в мене і з тобою!
На цей раз вона швидко відвела погляд від вікна і подивилась на мене з якимось розпачем. Я опустила очі до своєї чашки. Капучіно лишилось небагато, а по білих стінках стікала піна ніжного кремового кольору.
- А пристрасть?- запитала я. – Ти уявляла колись, що він тебе обнімає, цілує? Були при цьому якісь відчуття?
Вона похитала головою.
- Раз через раз. Тому то я і не впевнена. Мені потрібен якийсь інший, вагоміший доказ.
Я навіть не знала чим їй допомогти, тому просто мовчки дивилась на неї.
Раптом її очі загорілись шаленими вогниками.
- Не знаю, чи допоможе це тобі,- швидко заговорила вона. – Але одного разу я обійняла його на прощання, і мені чогось згадалась одна англійська казка, яку я читала в дитинстві. В ній розказувалось про принцесу, яка жила в вежі і ніколи не виходила назовні, бо її не відпускав старий король. Так, вважав він, буде безпечніше. Але одного разу вона втекла погуляти по лісу, що був недалеко від вежі. Там було дуже гарно, і принцеса була у захваті. І раптом вона побачила прекрасного юнака, котрий з’явився із дерева, до якого вона доторкнулась. Дівчина спочатку злякалась, бо чула, що в лісі живуть ельфи, які є дуже злими і можуть забрати в рабство до своєї країни назавжди, але юнак заспокоїв її і сказав, що він всього лише слуга Королеви ельфів, і не зробить принцесі нічого поганого. Він сам колись був звичайною людиною, поки не зустрів Королеву ельфів, яка забрала його з собою. Сам хлопець дуже хотів повернутись назад. Принцеса провела з ним цілий день, і вони домовились зустрітись на наступний. Вона закохалась. На наступний день хлопець спитав її, чи хоче вона, щоб він лишився з нею. Вона відповіла, що хоче цього більше всього на світі. «Тоді слухай,- сказав юнак.-Ти маєш викрасти мене. Сьогодні в царстві ельфів свято і Королева буде йти зі своєю свитою на параді. Я буду в цій свиті, з нею. Ти маєш лишитись в лісі і почекати параду, а коли побачиш мене, то маєш обійняти мене сильно сильно, і не відпускати в жодному разі, як би тобі не погрожувала Королева. Ти маєш знати, що вона все-рівно нічого тобі не зробить». На тому вони і договорились. Дівчина лишилась у лісі. Святкування почалось і вона почала слідкувати за парадом. Побачила хлопця, кинулась до нього і сильно обійняла. Королева лише посміхнулась і перетворила його на гадюку, але принцеса продовжувала його тримати. Тоді королева перетворила його на їжака, і голки покололи руки принцесі, але вона не відпускала. Тоді королева зробила останню спробу повернути собі слугу і перетворила його на розпечене залізо. Принцеса заплакала від болю, але стиснула це залізо ще міцніше. Тоді Королева здалась і промовила: «Ну якщо ти так сильно його кохаєш, то забирай. Шкода втрачати такого слугу, але ти це заслужила». І вони пішли з країни ельфів до її дому разом.
Обнімаючи його, я чогось уявила себе цією принцесою…
Я дослухала її і посміхнулась. Я не могла цього проаналізувати, але тоді мені здалося, що я на секунду стала бачити її очима. Стала бачити суть речей.
Переді мною в худенькій дівчині із зібраним на скоро волоссям яскраво сяяла щирість…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384917
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.12.2012
автор: Майя Котек