Пасма рожевого диму здіймаються вгору стовпами до неба ясного,
Ніби місцевий Везувій викурює трубку та пахкає димом і знову, і знову…
Тиснява. Корки. В тролейбусі дядьки «під мухою» лаються, ніби на кухні.
Хмари важкі за будинків дахи зачепилися цупко, такі кучеряві і пухкі.
Вранці туман непроглядний, а ввечері – смог, що вирує, як буря, пекельний.
Радість і горе, емоції добрі і злоба злилися, як варево, що на пательні.
Місто – це монстр, який схрумкає вас без остатку разом із кістками і мозком.
Вижити в місті без кігтів й зубів довжиною сто метрів не просто, напевне, не просто.
Де я не буду – у лісі, на луках, озерах, та все ж повернуся у місто.
Хай я бліда без повітря і сонця й змарніла і схожа на тінь, та лиш тут – моє місце.
Тут лише можу знайти я свій спокій в мозаїці сірій бруківки, у тіні
Липи старої, що струшує пил з розімлілого листя від спеки розважливо, вільно.
Тут, де дніпровські забруднені води на південь із хмарами плинуть так тихо,
В місті моєму затишному, рідному разом здолаємо примхи всі долі, нещастя і лихо.
В вальсі кружлятиме золото листя, і вихори сніжні, й дощі світанкові -
В місті моєму, що дихає космосом і оживає із сонця промінням ізнову.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384991
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 15.12.2012
автор: Ліоліна