У моїх руках жменька болю. Гострий на смак та смердючий, як купа свіжого лайна.
Я відчуваю його з середини. Воно розриває мене на шматки і я вже не можу дихати… Ще секунда, дві, три – я хапаюсь за небо руками. І не можу втриматись – падаю.
Темрява. Нічого не видно. Лише зелений вогник летить поряд. Що ти? Хто ти? Навіщо? Мило посміхнувся мені та зник – розвіявся, як попіл по вітру. Чому? Невже ти моє життя? Ти зникло? Але ж я ще жива. Звідки ж тоді усі ці думки?
І все ще падаю… Темрява не кінчається. Падаю приблизно годину або день. Не здивуюсь, якщо вічність. Уже не відчуваю рук, ніг, тіла загалом. Я вже не можу кліпати очима – їх немає. Усе наче розтануло, як сніг у теплій дитячій долоні.
Сто, сто один , сто два – лежу в пір’ї, на теплій білій постелі. Довкола все біле – біле і тихо. Настільки тихо, що з моїх вух полилась кров. Вмить все стало бурого кольору і мої ноги обліпили чорні черви. Вони повзли по мені та кусали. Я бачила, як вони з’їдали мене проковтуючи шматки моєї шкіри і з дірок у тілі випадали нутрощі та ламались кістки. Я хотіла кричати, та не могла. Ось вони вже висмоктують мої очі, але я не відчуваю цього. Моя свідомість наче відділилась від тіла і існує сама по собі. Я бачу, що від мене уже нічого не лишилось: ні кісток, ні залишків крові, ні навіть одежі. Мене вже не має. Але чи була я взагалі? Можливо, це все ілюзія?
Пройшло ще хвилин з двадцять – заграла музика. У мене піднявся настрій і я почала танцювати. Поряд не було нічого. Я не стояла, ні летіла – я зависла десь у невагомості. Проте танцювала. Чи може, то танцювала моя душа? Або свідомість? Оп, зелений вогник. Посміхнувся і зник.
Ранок. Я стою на подвір’ї свого дому. Дивлюсь на кота, що прибіг із сусіднього двору і посміхаюсь. То ось яке воно дивовижне – це божевілля.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385120
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.12.2012
автор: Вероніка Стрельченко